Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

— Слон є найбільшою твариною з усіх сущих на землі. У нього на рилі є великий шматок м’яса, котрий називається хоботом тому, що він порожній і подовгастий, як труба. Він його витягує і згинає увсібіч та використовує його замість руки…

Холонучи з цікавості, я обережно повернувся на правий бік. У кімнаті, як і раніше, було порожньо. Голос продовжував ще повчальніше:

— Вино, вживане помірно, вельми корисне для шлунка; та коли його пити надто багато, то воно виробляє випари, які принижують людину до ступеня безтямної худоби. Ви інколи бачили п’яниць і ще пам’ятаєте ту справедливу відразу, яку ви до них відчували…

Я. ривком піднявся і спустив ноги з дивана. Голос замовк. Мені здалося, що говорили звідкись із-за стіни. В кімнаті все було без змін, навіть вішалка, на мій подив, висіла на місці. І, на мій подив, мені знову дуже хотілося їсти.

— Тінктура екс вітро антімонїї, — проголосив раптом голос. Я здригнувся. — Магіфтеріум антімон ангєлій салае. Бафілії олеум вітрі антімонії алєксітеріум антімоніале! — Почулося виразне хихотіння. — Оце ж маячня яка! — сказав голос і продовжував із завиванням: — Скоро очі сії, ще розверсті, не узріють більше сонця, але не попусти зімкнутись їм без благоутробного сповіщення про моє прощення і блаженство… Сіє єсть «Дух або Моральні Мислі Славного Юнґа, видобуті із нічних його міркувань». Продається у Санкт-Петербурзі та Ризі у книгарнях Свєшникова по два карбованці в папці. — Хтось схлипнув. — Теж маячня, — сказав голос і виразно промовив:

Чини, краса, воління влади,

Життя сього усі завади,

Летять, слабішають, щезають,

Се тлін, як слава переможна!

Зарази серце угризають,

А щастя втримати не можна…

Тепер я зрозумів, де говорили. Голос лунав у закутку, де висіло туманне дзеркало.

— А тепер, — сказав голос, — наступне. «Все — єдине Я, це Я — світове Я. Єднання з невіданням, що виходить від затемнення світла Я, щезає з розвитком духовності».

— А ця маячня звідки? — запитав я. Я не чекав відповіді. Я був певен, що сплю.

— Вислів з «Упанішад», — запопадливо відповів голос.

— А що таке «Упанішади»? — Я вже не був певен, що сплю.

— Не знаю, — сказав голос.

Я встав і навшпиньки підійшов до дзеркала. Я не побачив свого відображення. В мутному склі відбивалася фіранка, кут печі та взагалі багато речей. Але мене у ньому не було.

— У чому річ? — запитав голос. — Є запитання?

— Хто це говорить? — поцікавився я, зазираючи за дзеркало. За дзеркалом було багато пилюки і дохлих павуків. Тоді я вказівним пальцем натиснув на ліве око. Це було давнє правило розпізнавання галюцинацій, яке я вичитав у захоплюючій книзі В. В. Бітнера «Вірити чи не вірити?». Досить натиснути пальцем на очне яблуко, і всі реальні предмети — на відміну від галюцинацій — роздвояться. Дзеркало роздвоїлося, і в ньому з’явилось моє відображення — заспана, стривожена фізіономія. По ногах потягло холодом. Притискаючи пальці, я підійшов до вікна і виглянув.

За вікном нікого не було, не було навіть дуба. Я протер очі й знову подивився. Я виразно бачив перед собою замшілий колодязний зруб із корбою, ворота і свою машину біля воріт. Усе-таки сплю, заспокоєно подумав я. Погляд мій упав на підвіконня, на розтріпану книгу. В минулому сні це був третій том «Ходінь по муках», тепер на обкладинці я прочитав: «П. І. Карпов. Творчість душевнохворих та її вплив на розвиток науки, мистецтва і техніки». Поцокуючи зубами від ознобу, я погортав книжку і проглянув кольорові вклейки. Потім я прочитав «Вірш № 2»:

В темнім колі хмар високо

Чорнокрилий, наче грець,

Тріпотливо, одиноко,

Стрімко лине горобець.

Він летить у час нічний,

Світлом місячним облитий,

Безтурботний, гордовитий,

Все помітить зір ясний

Хижий і несамовитий.

І літає межи хмар,

Очі світяться, мов жар.

Підлога раптом гойднулася під моїми ногами. Пролунало пронизливе протяжне рипіння, потім, немовби відгомін далекого землетрусу, почулося рокітливе: «Ко-о… Ко-о… Ко-о…» Хата захиталася, як човен на хвилях. Подвір’я за вікном зсунулося набік, а з-під вікна вилізла і встромилась кігтями в землю велетенська куряча нога, провела у траві глибокі борозни і знову зникла. Підлога круто накренилась, я відчув, що падаю, схопився руками за щось м’яке, вдарився боком і головою та упав з дивана. Я лежав на постілках, вчепившись у подушку, що впала разом зі мною. В кімнаті було зовсім світло. За вікном хтось глибоко відкашлювався.

— Ну-с, так… — сказав добре поставлений чоловічий голос. — Десь, колись, в якійсь державі жив собі цар, на ім’я… мне-е… ну, зрештою, несуттєво. Скажімо, мне-е… Полуект… Мав він трьох синів-царевичів. Перший… мне-е… Третій був дурень, а от перший?..

Пригинаючись, як солдат під обстрілом, я підібрався до вікна і виглянув. Дуб був на місці. Спиною до нього стояв у глибокій задумі на задніх лапах кіт Василь. У зубах у нього була затиснула квітка латаття. Кіт дивився собі під ноги і тягнув: «Мне-е-е…» Потім він труснув головою, заклав передні лапи за спину і, трохи сутулячись, як доцент Дубино-Княжицький на лекції, плавним кроком пішов убік від дуба.

— Добре, — казав кіт крізь зуби. — Жили-поживали собі цар і цариця. У царя, у цариці був один син… Мне-е… Дурень, звісно…

Кіт з досадою виплюнув квітку і, весь зморщившись, потер лоба.

— Прикре становище, — проказав він. — Щось таки пам’ятаю! «Ха-ха-ха! Буде чим поласувати: кінь — на обід, молодець — на вечерю…» Звідкіля б це? А Іван, самі розумієте — дурень, відповідає: «Ех ти, лихе чудовисько, не зловивши білого лебедя, та їси!» Потім, звичайно — гартована стріла, всі три голови з плечей, Іван виймає три серця і привозить, кретин, додому матері… Який подаруночок! — Кіт сардонічно засміявся, потім зітхнув. — Є ще така хвороба — склероз, — повідомив він.

Він знову зітхнув, повернув назад до дуба і заспівав: «Кря-кря, мої дітоньки! Кря-кря, голуб’яточки! Я… мне-е… я сльозою вас відпоювала… точніше — випоювала…» Він утретє зітхнув і якийсь час ішов мовчки. Порівнявшись із дубом, він раптом немузично заволав: «Шмат смачний не доїдала!..».

У його лапах несподівано звідкись з’явилися масивні гусла — я навіть не помітив, де він їх узяв. Кіт відчайдушно вдарив по них лапою і, чіпляючись кігтями за струни, заволав ще гучніше, немовби намагався заглушити музику:

Дасс ім таннвальд фінстер іст,

Дас махт дас хольтс,

Дас… мне-е… майн шатц… чи катц?..

Він замовк і якийсь час походжав, мовчки стукаючи по струнах. Потім тихенько, невпевнено заспівав: