Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

…Минуло чимало років. В один із жовтневих днів я вивів ель на заміське шосе, що сяяло після сильної холодної зливи. Зі мною був товариш. Ми дали гаку, аби поглянути на новий міст, що утримувався на чотирьох металевих нитях. Над чистою темною річкою стелився білястий туман. Потім ми повернули на шосе. Машин не було. З коричневих полів ішов вологий дух землі. За полями виднілися лісисті пагорби. Ель злетів на підйом. Відкрилася легка прозора панорама озера: голубуватий ліс над масами димчасто-сріблястої води до самого обрію.

Дорога попрямувала вздовж берега, і хвилини зо дві повз нас ковзало і струменіло вологе прохолодне повітря, настояне на глиці та озерних травах. Я вловив летючий аромат диму, смоли і меду. Ель бадьоро промчав повз озеро.

— Шкода, дуже швидко, — сказав мій товариш, зачарований м’якими барвами осені.

Я обернувся до нього і щось промовив. І тієї ж миті краєм ока помітив попереду нас велику кулю. Куля сяяла, наче величезна перлина. Це було рівне матове світіння з легким, ледь помітним рожевим відтінком. Ми швидко наближалися до неї.

Попереду стіною стояв листяний ліс, прикрашений багрянцем та золотом. Я розрізняв там гарячі барви кленів і черемх, яскраво-жовтий колір осикового листя, вогненно-червоні плями кущів, велетенські крони дубів.

Ель біг уздовж палаючої стіни лісів. Поряд з високим дубом, під самою його кроною, світилася куля. І біля неї стояла жінка. Я впізнав її. Та сама плетена шапочка і пальто з хутряним коміром: жінка з мого дитинства. На її обличчі мовби блукала усмішка.

— Поглянь! — вигукнув я мимоволі саме тієї миті, коли впізнав жінку.

Проте ель проскочив мимо.

— Що там таке? — запитав товариш.

Я махнув рукою. Надто довго довелося б розповідати. До того ж кулю він просто не помітив. Коли ми повернулися, там нікого не було.

Лише ліс палахкотів, як і до цього, і його багряна стіна видавалася безконечною.

…Можливо, у цьому й немає ніякої таємниці, просто мені привиділося, та й годі. Що ж до світляної кулі, то вона пробудила в моїй пам’яті історії, про які я почув від інших. Очевидно, це — загадка, коли говорити щиро, і цій загадці двісті років.

Чимось куля схожа на лампу, що горить, проте ніби відгороджену невидимим ковпаком. Для мене зустріч стала символом зв’язку часу. Не виключено, що це один із проявів простору-часу, який так важко піддається вивченню.

Проте загадку цю можна і не помічати, й не звертати на неї ніякісінької уваги.

Вісімдесят років минуло відтоді, як посланець Землі вирушив до сузір’я Близнят. І навряд чи про нього згадували: міріади порошинок на нічному склепінні небес, синіх, голубих та зелених, — це міріади світів. До них, випереджаючи одна одну, мчали нові й нові дослідницькі станції. Змінювалися покоління. А корабель линув, з його дюз виривалося атомне полум’я, кришталеві дзеркала світлових гороскопів спрямовували його курс, по металевих нервах пробігали електричні хвилі, і в скляних очах його пасажирів-кіберів відбивалися небесні вогні зірок, туманностей та комет.

Давня, напівзабута історія… Певно, навіть у пам’ять комп’ютерів, де дбайливо зберігаються такі дані, подвійну зірку Близнят було занесено до графи «незаселені світи». Так називалися велетенські закутні, куди ще не закидали на зоряних човнах молодецькі ватаги кіберів — саме вони й ставали першопоселенцями планетних островів. І кому б спало на думку вживати термін «заселеність» в іншому розумінні? Адже безліч спроб знайти схожих на себе закінчувалися неминучою, здавалося б, невдачею.

Зоряний корабель скидався на допотопне чудовисько із шістьма ногами-дюзами по вершинах правильного многокутника — силового блоку. Його радіовуха через перевантаження втратили схожість із дзеркалами-параболоїдами, і за склом ілюмінаторів лише вгадувалися потемнілі від часу реліквії доби, пари й заліза.

І все ж саме він доправив на Землю перші неспростовні докази заселеності найвіддаленіших планет. Це про нього мовилося у ранковому повідомленні:

«Космічний зонд переніс на Землю живий організм рослинного походження, виявлений за межами сонячної системи… Рослини схожі на водорості і знайдені на дні озера з гарячою водою, на глибині близько трьохсот метрів. Зібрано зразки ґрунту. Вчені вивчають знахідки».

Мабуть, неспроста мені того ранку наснився сон: зачарований підводний сад, легка прозора вода, яку можна набирати в легені, наче повітря. Зеленкуваті снопи світла сягали аж до дна, де між велетенським камінням ковзали темні риби. Довкола сріблясте сяєво. А вгорі зблискує дзеркало, проте сонця не видно. І немає хвиль на межі двох світів — того, що під водою, і того, що над водою. Зненацька підпливла величезна рибина з розумними очима. Я вхопився за плавник на її спині, і вона помчала мене так, що моє волосся, підхоплене стрімким водяним вітром, маяло за плечима. Тіло у риби було тепле, з-під її зябер випорскували пухирці повітря, і темно-зелені губи ворушилися, мовби вона прагла мені щось сказати про це зачароване місце.

Розвиднювалось, ніби ми піднімалися вгору. Я пробував розібратися, що ж бурмотіла мені незвичайна супутниця. Раптом розвиднілося зовсім. Я розплющив очі. І нараз почув слово «Близнята». Фон на «Гондвані» вмикали рівно о сьомій. За вікном, біля мого узголів’я, зринала над морською далечінню тепла червона куля. Я ще не прислуховувався до передачі — фон був для мене просто будильником. Однак за хвилю збагнув, що сталося те, на що можна було марно чекати роки і роки. Позаземне життя намагалися відшукати протягом майже двох століть.

Зненацька мені сяйнуло: фон на «Гондвані» напевне ж мав пам’ять.

Перевів стрілку з сьомої на шосту: музика! Виходить, фон усе пам’ятає. Я вирішив допомогти йому: вручну посунув оранжеву стрілку на елегантній дерев’яній панелі ще на дві поділки.

Я почув подробиці, що стосувалися польоту. Про всяк випадок переписав у кишенькову