Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

Якось, повертаючись у порт, побачили: величезний корабель, що стояв біля причалу, раптом почав розвертатися кормою. Маневр видався нам безглуздим. Ще мить — і корма теплохода зачепила буксир, що стояв поряд. Долинули тривожні гудки, верескливо озвалася сирена. Все у порту раптом зрушилося. Сполошено заметався промінь прожектора.

— Тягун, — коротко сказав Янков.

Уже значно пізніше я дізнався: причина тягуна — від внутрішніх хвиль. Нібито накочується невидимий, але потужний вал, який зрушує з місця кораблі, зриває їх з якорів, починаються аварії та зіткнення. А того далекого дня мій супутник коротко сказав: «Море згойднулося». І я повірив. Янков був на рік старший за мене, але знав удвічі більше. Я шанобливо називав його Борисом і охоче виконував при ньому обов’язки юнги: бігав по весла, відв’язував човен, веслував. Ми не були товаришами. Морські походи випадали мені вряди-годи. Найчастіше Янков вирушав у мандри на човні із старшокласниками. Я почувався ображеним, однак через кілька днів, коли він по-приятельськи заклично гукав мені з вулиці і я бачив, що він одягнений по-морському, прикрість ураз забувалась, і я квапливо лаштувався в дорогу.

Вулиця наша називалася портовою: вона похило спускалася до самого моря.

Коли я розмірковую про минуле, то воно мовби розростається: приморське місто губиться за пружком уявного обрію, його вулиці перетворюються на святкові проспекти, вогні зливаються у сяєво, і я ловлю себе на думці, що свого часу так і не обійшов його пішки. Портова вулиця теж стає довшою, і я не пригадую, чи багато було там великих будинків і де вона закінчувалася з протилежного боку від моря. Та частина міста, в якій я жив тоді, розкинулася по всьому положистому схилу узвишшя (його можна назвати пагорбом, може, навіть сопкою). З цього узвишшя добре було видно долину, і там теж стояли будинки. Річка в долині розділяла місто на дві частини. Висячий міст ми знали добре. Влітку біля річки цвіли на піску іриси, великі сірі птахи підлітали до води, сідали на гранітні валуни й поспішно відлітали, тільки-но наша ватага з’являлася на березі.

Річка з прозорою водою кілька разів змінювала русло і губилася у сопках. Повітря там видавалося синім, густим. І коли сонце після довгого ясного дня хилилося до заходу, синява густішала ще більше, і долина пропадала у ній. Лише зелені від кедрового повзунця гори височіли на тлі неба чітко, ніби намальовані. Це були другі ворота до моря. Річка квапилася до бухти Глибокої.

За мостом місто знову вибиралося на гору. Десь був і інший міст для террапланів. Здається, взимку ми бігали по ньому на ковзанах. Так ми потрапляли у зарічну частину міста, все ж ніколи не дістаючись до його околиці (навіть у Янкова на це сили не ставало).

Влітку я добре бачив протилежний берег. Пополудні за річкою, на пагорбі, світилися жовті стіни високих старих будинків. І цей незначущий, здавалося б, спогад завжди тривожить мене. Жовті стіни далеких будинків видавалися недосяжними, але там були люди, яких я зовсім не знав і які жили своїм життям. У цьому я вбачав таїну. Мабуть, у дуже великому нинішньому місті нічого такого відчути не можна: далину застують хмарочоси.

Взимку вечоріло швидко, тільки снігові обшири у розлогих виярках висяювали призахідними вогнями, потім лишалося холодне імлисте світіння. Під п’яту годину і воно згасало, тануло.

Зовсім давно, ще до школи, я любив блукати по здиблених вітром кучугурах. Жили ми тоді ще не в місті, а далеко від нього, на метеостанції.

У селищі було двадцять-тридцять старих-престарих будинків. На гребені пластикового даху над нашим під’їздом іноді я бачив білку. Наполохавшись, вона стрибала на одну з модрин, що росли поряд (їх посадив мій дід), і завмирала на вершині дерева.

Біля поваленого кедра за селищем після морозяних ясних ночей я знаходив лосячі сліди. Гадаю, рогатий довго тут вистоював, дивлячись на вогні людського житла і не наважуючись підійти, аби прихиститися від холоднечі поблизу осель.

Білі куріпки скльовували бруньки з рожевих кущів, що стриміли посеред потрісканих камінних брил. Темні намистинки їхніх очей рухалися на тлі снігу, ніби ними бавився вітер. За ними, притиснувши хвіст, припадаючи й зупиняючись, ховаючись за заметами та білими горбами, повзала лисиця. Одного разу я побачив її зовсім близько: ми підкралися до зграї з різних боків. (Я всерйоз хотів упіймати куріпку руками). За великим сірим каменем шляхи наші зійшлися. Я побачив блискучі колючки очей, гостру звірину морду й завмер. Якийсь час ми дивилися одне на одного. Потім лисиця лінькувато пробігла повз мене, провалюючись у сніг, і, зупинившись віддалік, озирнулася.

Якось я провалився: ішов, ішов та й бебехнувся в яму, притрушену снігом. Страху ніби не відчув. Я ледве дотягувався до глинистих проморожених країв пастки, вибратися з неї на волю мені самому не вдалося б. Я стояв на дні, по коліна у снігу, що впав разом зі мною. Не пригадую, щоб кликав на допомогу. Минуло десь із півгодини. Я побачив руку, простягнену мені, ухопився за жіночу рукавичку і видерся нагору. У моєї рятівниці було серйозне обличчя. Запам’ятав її зелене пальто з невеличким світлим хутряним коміром та зелену плетену шапочку. Одягнена вона була, певно ж, не по-зимовому. Здається, я забув подякувати їй (у дитинстві я іноді забував це робити). Ноги мої змерзли, і я подався просто додому.

Вечоріло. Коли за хвилину-дві я озирнувся, жінки вже не було. Вона зникла якось непомітно. А коли я розповів про цю пригоду батькові, він на хвилю замислився і сказав, що такої жінки у селищі немає взагалі.

— Але ж я бачив! — здивовано вигукнув я, намагаючись переконати його.

— Могло привидітися, — сказав він з тією незворушністю, яку я не раз завважував у дорослих.

Дивна, химерна історія. Продовження у неї не було. Проте я намагався вигадати його…