Апгрейд для Всесвіту - Владислав Билінський

Вона округлила оченята і пересмикнула плечима: ну і проханнячко в тебе, дядю! І відповіла байдуже, ніби про щось незначне сказала:

— Тата вже років зо шість буде, як узяли. Він ще не повернувся.

— А мама? Сестра?

— Мамо! До тебе! — гукнула вона. Потім указала головою в бік кухні, а сама заховалася за хиткою завісою, що відокремлювала передпокій від решти помешкання.

Планування нове, з тих, які ще не стали звичними. Коридор із двома апендиксами: один веде на кухню, другий — у спальню. Головна кімната розміщена у центрі квартири, у ній перебував хтось, і цей хтось огидно кашляв, сопучи й відпльовуючись, просто у вікно відпльовуючись, здається. Несолідно в них, шпалерки дешевенькі і від часу побляклі, з інтер’єру лише світильник та дурнуваті квіткові вазони на стінах. Просторо, наче в амбулаторній приймальні.

Богун пройшов на кухню. Мама, дуже схожа на Еллі, саме виймала з духовки круглий рум’яний пиріг. Богун мало не захлиснувся від густого яблучно-ванільного аромату і раптом відчув голод. Натуральні яблука в лютому — непогано, мабуть, живуть, незважаючи на відсутність годувальника; втім, пиріг, як і все інше, міг виявитися ілюзією.

Її брови метнулися вгору, і непривітне очікування застигло на її обличчі. Богунові стало прикро через себе. Як вони всі здогадуються? Адже нічого, абсолютно нічого особливого немає в його звичках і зовнішності. Нічого від шаблонного тупорилого дядька з казенного будинку. І, одначе ж, здогадуються з першого погляду.

— Я щодо дитини. Дитина ваша, може, ви знаєте… Розмови вже ходять!

Вона мовчала. Вона дивилася без цікавості й без остраху: дивно якось дивилася вона. З відразою, — дійшло до Богуна. Я їй огидний. Отже, нічого я від її не дізнаюся.

Треба змінювати тактику. Він вирішив привідкрити карти:

— Відверто кажучи, я у вас із власної ініціативи. І жодних інструкцій щодо вас не маю… До речі, скажіть: на третьому поверсі, крайні двері праворуч, хто проживає? Ви знайомі з ними? — запитав він тільки для того, щоб розсіяти недовіру до себе. У тому, що ця жінка чудово розуміє ситуацію, він не сумнівався. Можливо, його запитання вона розцінить як завуальоване попередження.

— Нічого не знаю, нічого не можу вам сказати. Якщо ви справді випадково опинилися тут, то я прошу вас піти. У мене багато справ, а допомоги від мене ніякої.

— Я змушений повідомити…

— Ой, не треба! Про дитину поговорити, ви бачили таке! Давай-но, згортай вудочки! — звеліла вона. Видно, допекли їй свого часу колеги Богуна.

— Поясніть усе-таки, чому в мешканців склалася така дивна думка про дівчинку? Це ж у ваших інтересах!

— Пояснити? Вам? А ви заслуговуєте на пояснення? Ви нічого, крім ляпаса, не заслужили! — не втрималася жінка. — Усе, чао. Без ордера і не потикайтеся. — Доню! — покликала вона. — Йди-но сюди. Проведеш дядька.

І тут тривожно теленькнув дзвінок.

Небагатослівний таксист віз його чудернацькою дорогою, яка несподівано поєднала знайомі місця. Вітрина крамниці. Подвір’я, собака, кіт. Страшне та неминуче наближалося. Хижа діра котилася в піднебесся. Хтось тихо кавалку вав будинки, відтинаючи від них одразу по декілька поверхів. У вікні оголювалася красуня, вікно раптом заліпило чимось білим; білий силует звивався і пританцьовував принаджуючи; здавалося, снігова королева визирнула з танцюючої заметілі. Раптом попереду, просто перед автомашиною, з’явилася дівчинка.

— Еллі!

Таксі мчало по осьовій. На місці таксиста сидів невидющий кам’яний ідол.

— Не відчиняй! — крикнув Богун.

І Рвонув у передпокій. Дівчинка крізь Двері з кимось розмовляла. Не роздумуючи і не звертаючи уваги на обурені крики господині, увірвався у велику кімнату. В кімнаті нікого не було. Він притулився плечима до стіни, обережно визирнув. Еллі закінчила розмову і завмерла, подавшись уперед, до дверей, зосереджено вслухаючись у тишу — чи вдивляючись у щось, що відбувалося за дверима.

Хто б не приходив, приходив він дарма, — подумав Богун. — У цій родині уміють віднаджувати непроханих гостей.

— Хто там іще? — байдуже запитала жінка.

— Помилилися! — весело відповіла Еллі. — Мам, він заліз у татів кабінет і щось там шукає!

— Та нічого я не шукаю, не треба маму обманювали, — вимовив Богун, захоплено розглядаючи найсправжнісіньку Віщу Кулю.

Куля лежала собі на скатертині, поглинаючи світло і всмоктуючи його енергію. Вона була чорна, матова й дуже крихка. Біля кулі була відчутною передгрозова свіжість. Її ледь помітне мерехтіння викликало таємничу піднесеність думок. Богуна настільки привабила до себе ця дрібничка, що він тільки в найостанніший момент відчув за спиною чиюсь нечутну присутність і метнувся вбік. Просвистіла палиця і відскочила від його біцепсу; Богун одним рухом скрутив немолодого, багряного від зусилля дядька, який цілився йому в потилицю. Він послабив хватку, віддаючи належне гуманності того, хто нападав: нападник цілком міг його вбити, як не зараз, то ще раніше, оскільки у лівій руці дядько тримав знятий із запобіжника пістолет.

— Ну а ви хто такий і що тут робите? — поцікавився Богун.

— Відпусти! — буркнув дядько. Очі його палали гнівом. Богун відійшов набік, наставив на нього відібраний пістолет для остраху і запитав:

— Це ви щойно дзвонили?

— Я.

— Вас дівчинка впустила?

— Так.

— Ви нікого не помітили внизу?

Дядько зам’явся. Богун зауважив швидкий погляд, яким обмінялися дядько з жінкою, яка тихо стояла в дверях. Богун поцікавився:

— А як вам удається зникати посеред сходового майданчика? До речі, корисна порада: не ходіть босоніж, не залишайте за собою слідів. Сліди, знаєте, видають вас із головою…

Його не слухали. Дядько дивився в підлогу. Точніше, дивився він крізь підлогу — і