Дьондюранг - Олександр Костянтинович Тесленко
— Бачу, в тебе були складні стосунки з Бером. Він дуже вплинув на твоє життя?
— Так. Це я його вбив. Дьондюраза принишкла.
— Дьондюрангу, — злякано прошепотіла. — Я ніколи б не наважилась… Хоч я його теж не поважала…
— А я поважав, — сказав по паузі. — Я поважав Бера. І саме тому мені, не байдуже, що він… Що він мені наказував робити! Кілька років він носився з ідеєю створення вічного серця. Я мовчав, бо ж не даремно кажуть, що люди вічно повинні у всьому сумніватися. Я мовчав, коли він посилав мене в найхимерніші відрядження. Одного разу я мало не загинув з голоду на дикій смердючій планеті Ір. Я мовчав, бо я лише біокібер, моя справа — виконувати. І я виконував усі його забаганки. Однак коли Бер наказав шукати людину, щоб використати її серце для наукових експериментів, це суперечило всьому, що було в мені закладено. Я навіть почав сумніватися в доцільності життя і науки. А біокібер того не може собі дозволяти. Я навіть не ознайомився з програмою, яку Бер поклав до сейфа.
— Так… Я вже бачу, що у вас і справді були складні стосунки із Бером, — Дьондюраза опанувала себе. — А як ти його вбив?
— Облиш. Нічого цікавого. То було зовсім не так, як показують у кіно. Головне, що після цього мене пройняло непереборне бажання дізнатися, що ж буде далі. Що буде з цим світом, зі мною, з людьми? Хотів знати, чи вплинув я якось на людське життя… Я не відразу полетів на Землю. Зо два роки я ще жив на Інкані.
— Де ж ти жив? Що робив?
— Жив у готелі “Дзябран”. Виходив звідти рідко. Багато писав. Сам для себе. Щоб краще розуміти…
— І що ж ти зрозумів?
— Що можу ще двісті років жити і нічого ніколи не збагнути остаточно… Великого Бера оплакували недовго…
— Люди швидко все забувають…
— Так. Я розчарувався в науці людей… Коли я зрозумів, що і я сам небагато важу в цьому світі, мені захотілося принаймні розповісти про це. І я написав п’єсу. Віддавати її до Інканського театру було ризиковано. Всі зрозуміли б, хто вбив Бера. І я обрав Землю.
— А яка доля твоєї п’єси?
— Сьогодні прем’єра на сцені вашого театру.
— То це твоя п’єса?
— А ти читала мої книги?
— Ні… Якби ж я знала… Якби я знала, що ти живеш, пишеш книги…
— В цьому наша недосконалість, біокіберів. Ми — кожен сам по собі.
Закінчився перший відділ вистави. Глядачі почали виходити, займали столики театрального кафетерію.
— Антракт, — винувато мовила Дьондюраза. — Мені треба туди… — показала рукою на сяєво вітрин.
І тут раптом Дьондюранг відчув на собі зосереджений погляд. Колись цей погляд уже падав на нього. Не було сумніву, що його хтось роздивляється.
Із зали виходили глядачі. Вони совали стільцями, столиками, вони вмощувались. Дьондюранг почав аналізувати хвильовий спектр погляду. Підняв з глибини підсвідомості всі спіймані на собі погляди і швидко переглянув їх. Так, не могло бути сумніву: на нього дивився професор Тихін Раст, колишня права рука Ніколіана Бера. А зараз? Хто він зараз?
— Біля вас вільно? — почув голос Раста за спиною.
— Прошу. — Дьондюранг відсьорбнув трохи пива зі свого келиха, підсунув стільця.
Раст побачив на вилогах Дьондюрангового костюма червону троянду, символ митця, і трохи знітився. Сів невпевнено. Поставив на стіл келих еклектону.
Дьондюранг картав себе за все, вчинене сьогодні. Навіть за бажання поговорити з Дьондюразою. Що з того, що вони створені на одному комбінаті, що колись працювали разом? Сентименти? Як ланцюгова реакція, множиться кожна помилка, і як хвилі на воді, забуваються добрі діяння, чекаючи нового сплеску. Навіщо було розповідати про вбивство Бера? Хіба від того щось зміниться? А тепер Тихін Раст, як продовження чи й закінчення помилки. Він зараз щось скаже про Інкану, розповідатиме про Центр проблем довголіття, згадає Бера й уважно стежитиме за поведінкою співрозмовника. Ось тільки червона троянда явно дивує його.
— Прилітаючи на Землю, я завжди намагаюсь піти до театру, — удавано безтурботно мовив Тихін Раст. — Потім згадуєш кілька місяців. Це — як очищення… У нас на Інкані теж багато театрів, але за роботою… Ви бували на Інкані?
Дьондюранг мовчав. Чому все так вийшло? Безумовно, це закінчиться тим, що його демонтують. Дізнаються від Раста про біокібера, який живе за власною програмою, про старовинного біокібера… Демонтують… Чому все так вийшло? Не треба було балакати з Дьондюразою. Сидів би зараз десь за лаштунками з режисером і акторами, серед квітів… Скільки років хвилювань, переховувань, тяжкої праці, бажання збагнути життя людей і допомогти їм словом і ділом. І все це скоро закінчиться. Його демонтують. Не треба було розмовляти з Дьондюразою. Але тоді не треба було й писати книжок.
— Перша дія п’єси нагадала мені Інкану, — сторожко усміхнувся Тихін Раст. — Автор п’єси, певно, чув про ту історію зі смертю великого Бера…
— Вона лягла в основу твору, — похмуро мовив Дьондюранг.
— Історія смерті Ніколіана Бера дуже загадкова, — сказав Раст. Було помітно, що він боїться продовжувати розмову, але бажання переконатися в правильності своїх підозр брало гору. — Подейкували в нас на Інкані, що його вбив біокібер. Дьондюранг. Та це загалом плітки, бо в документах значиться; той біокібер загинув серед коацерватних боліт дикої планети Ір, виконуючи завдання Центру.
— Так. Його вбив науковий консультант, біокібер Дьондюранг.
Професор зблід. А Дьондюранг подумав, що ще не пізно все залагодити, ще можна так закрутити Растові голову, що він до кінця життя не розгадає загадки. Бо ж він — людина, він ні в чому не переконаний абсолютно. Його можна змусити завагатися в істинності
