Дьондюранг - Олександр Костянтинович Тесленко

class="book">Якби їхні погляди не зустрілися, він би випив склянку своєї улюбленої “Золотої осені”, звично подякував би і пішов до зали на своє місце в першому ряду. Сьогодні — його прем’єра у справжньому театрі, на справжній сцені, для справжніх глядачів. Він би сів і, тамуючи усмішку, дослухався б до голосів за спиною, пригадуючи довгий шлях до цієї театральної зали.

Але їхні погляди зустрілися.

— Дьондюраза? — тихо запитав він.

— Мене звати Німицею. — В її очах промайнув страх.

— Ти Дьондюраза, — повторив він. — Чому кажеш, що звешся Німицею?

Підходили глядачі, замовляли еклектони і тістечка, вона обслуговувала їх неуважно, пригадуючи, де бачила цього молодого чоловіка.

— Я Німиця, — наполягала і простягнула кольорову програму вистав на наступний місяць.

— Даруйте, — мовив він і поволі рушив до зали, торкаючись рукою справжньої, живої троянди на вилогах.

Вона стежила за ним, ставши навшпиньки і дивлячись поверх людських голів. Він ішов невпевнено, потім зупинився. Рвучко повернувшись, знову підійшов до неї. Не кажучи ні слова, він поклав руку на її груди. По тому, переможно усміхнувшись, взяв її руку і поклав на груди собі, аби вона також відчула, що в нього під шкірою — маленька головка тумблера.

— Ми колись працювали разом. Ти була секретаркою Бера. Так?

— Так… — Голос її задрижав. — Хто ти?

— Я Дьондюранг.

Якусь мить вона запитально дивилася на нього.

— Я все пригадала. Я все пригадала…

До їхньої розмови почали дослухатися, і вона замовкла.

Пролунав дзвінок, але Дьондюранг не пішов до зали. Вони з Дьондюразою сіли за столик в опустілому кафетерії.

— Я перші роки часто пригадувала зелену вуличку від нашого комбінату. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як ми йшли тоді з тобою і Кірлією? Нас тільки трьох тоді послали на роботу до Центру проблем довголіття. Ми йшли тією вуличкою, в бічних кишенях наших комбінезонів лежали новісінькі призначення, а ми, теж новісінькі, пахнучи біолаком, ішли на роботу.

— Так… А пам’ятаєш наш перший день у Центрі? Нам видали комплект одягу на свята і до роботи, наказали зняти наші комбінезони і ніколи в них не ходити. Бер не любив нашої уніформи.

— Так, — розсміялася Дьондюраза. — Мені видали рожеву блузку і білу спідничку, але таку коротку, що вона не прикривала навіть конектор метаболяра. Я не хотіла ходити в ній. Але вже наступного дня я засвоїла всі вимоги Бера. Смішно, правда?

— Останні роки я намагався не згадувати Інкану… Хіба що вулицю Соло. Там стояв такий гуркіт…

— Дивак…

— Ти не дослухала. Я любив ходити тією вулицею, бо міг там співати на повний голос. То була така насолода. На Землі з моїм голосом не знайдеш вулиці для співу.

— Дарма, в тебе приємний баритон. Міг би співати легально. А пригадуєш, як Бер зібрав на нараду всіх біокіберів і…

— Ні, — різко перебив її Дьондюранг. — Нічого не пригадую. Не хочу!

— Даремно ти так… — ображено мовила Дьондюраза. — Якщо вже ми порозумілися… Зрештою, ти сам згадав Інкану…

— Маєш рацію, — зітхнув Дьондюранг. — Та після смерті Бера я пообіцяв собі…

— Ну, ти справді дивак. Де логічний зв’язок між смертю Бера і тобою? Я була його секретаркою, проте…

— Дьондюразо, ти знаєш, що кожному слову біокібера треба вірити. Інакше сама розмова втрачає доцільність. Якщо я сказав саме так, значить існує зв’язок. Просто ти його ще не збагнула.

— Вибач, але я так довго жила серед людей…

— Я також… Однак ми не повинні забувати того, що становить нашу сутність. Легко втратити контроль над собою, та хто потім тебе відрегулює? Чи, може, знайшла на Землі підпільного майстра?

— Що ти? — злякано прошепотіла. — Ніхто тут про мене нічого не знає. Навіть ім’я змінила. Якби дізнались, що я старий біокібер, змусили б піти на демонтаж. А мені жити подобається. Кілька разів тут, на Землі, була потреба звернутися до майстра, та я боялася.

— До речі, як ти уникла демонтажу?

— Випадково. Я просто забула, що після десяти тисяч робочих годин треба повернутися на комбінат. Розумієш? Я просто забула. Прийшла на роботу, а за моїм столом сидить інша, нової конструкції, з додатковим блоком для регуляції розумного погляду. Я спершу обурилась, та раптом відчула, що мій час скінчився. Тихесенько вийшла. Мої очі ще хотіли дивитися, мускулюси прагнули роботи… Сам розумієш… Але треба було втекти з Інкани, щоб ніхто не зацікавився моєю особою. І я того ж дня вилетіла на Землю. Свідомо. Бо в столиці легше загубитися. Правда ж? А як ти потрапив сюди? Ти не міг забути години демонтажу. Я тебе знаю.

— Так. Я не забув.

До їхнього столика підійшла прибиральниця з тацею порожнього посуду. Дьондюранг замовк.

— Не бійся. Це наш робочий кібер зі спрощеним блоком пам’яті. Можеш говорити сміливо.

Дьондюранг почекав, доки прибиральниця відійшла.

— Можливо, позначається наша різниця в освіті? Я все ж пройшов курс конспіратури на комбінаті, а може, ми просто по-різному розуміємо світ. Але я дивуюся: звідки в тебе така впевненість. У прибиральниці спрощений блок пам’яті? Звідки стільки людської легковажності?

— Ми замовляли для роботи саме таких кіберів. І нам їх прислали. Та й поглянь, який у неї маленький блок, хіба там розміститься складна система?

— Звідки у тебе така впевненість? — з притиском повторив Дьондюранг. — Хіба ти була присутня при монтажі? Або працюєш у конструкторському бюро? Звідки ти взагалі знаєш, де у неї блок пам’яті?

— Ти, як завжди, правий, — зітхнула Дьондюраза. — Недаремно ти був консультантом самого Бера. А на Землі ти зараз де працюєш?

— У телецентрі. Я вирішив