У безодні - Герберт Уеллс

Чорт, що ж там усе-таки було?

— Гм! — озвався я. — Малим дітям не можна ходити до таких крамниць щодня.

Джіп вислухав мої слова з властивою йому стриманістю, і на якусь мить мені стало навіть шкода, що я його батько, а не мати, й не можу тут-таки, в екіпажі, coram publico,[6] поцілувати його. “Зрештою, — подумав я, — не так уже все це й страшно!”

Але остаточно я заспокоївся аж тоді, як удома ми розпакували ті чотири згортки. У трьох із них виявилися коробки із звичайнісінькими, але такими гарними олов’яними солдатиками, що Джіп зовсім забув про тих “Справжніх чарівних солдатиків”, яких бачив у крамниці. А в четвертому пакунку було кошеня — невеличке, біле живе кошеня, дуже жваве, славне на вдачу і з добрим апетитом.

Я розглядав усе це з полегкістю, хоч і не без остороги. І просидів у дитячій кімнаті хтозна й скільки часу…

Було це півроку тому. І тепер я починаю думати, що нічого поганого, власне, й не сталося. У кошеняті виявилося не більше чарів, ніж буває в усіх інших кошенятах. А солдатики трималися так стійко, що ними був би задоволений найсуворіший полковник. Ну, а Джіп?..

Розважливі батьки погодяться, що з ним я мав поводитись особливо обачно.

Але одного дня я таки не стримався й запитав:

— Джіпе, а що, якби твої солдатики раптом ожили й пішли марширувати?

— А вони й так живі, — відповів він. — Я знаю одне слово, і досить мені тільки відкрити коробку й сказати його…

— І вони марширують?

— Ну звісно, тату! Якби вони не марширували, я б їх і не любив!

Я не висловив подиву — це було б недоречно.

Відтоді я не раз пробував, коли Джіп грався з солдатиками, зненацька увійти до нього в кімнату. Але нічого чарівного в них я так і не помітив…

Отож важко сказати щось напевно.

І ще одне: щодо грошей. У мене непоправна звичка завжди платити по рахунку. Кілька разів я проходив туди й назад по Ріджент-стрит, шукаючи ту крамницю, але не знайшов. І все ж таки я схильний гадати, що в цій справі повівся чесно: коли вже ті люди, хоч би хто вони були, знають Джіпове ім’я і адресу, то нехай коли завгодно надішлють мені рахунок, я оплачу його залюбки.

ПРАВДА ПРО ПАЙКРАФТА

Він сидить за кроків десять від мене. Досить мені лише повернути голову, і я його побачу. І коли наші погляди зустрінуться — а так воно звичайно й буває, — то в його очах…

Загалом це погляд благальний. І все ж таки в ньому прозирає підозра.

Ох, оті кляті його підозри! Якби я схотів, то розповів би про нього вже давно. Але я все мовчу й мовчу, і він мав би вже вгамуватися. Якщо така гора сала, як він, узагалі може вгамуватися! А втім, коли б я й розповів, то хто б мені повірив?

Бідолаха Пайкрафт… Величезна, розвалькувата купа драглів, та й годі! Найгладкіший у Лондоні клубний завсідник.

Він сидить за одним із невеличких столиків у широкій ніші біля каміна. І натоптує собі черево. Цікаво, чим це він його натоптує? Я озираюся — так ніби між іншим — і бачу, що він запихає до рота чималу теплу булку з маслом, не спускаючи з мене очей. Атож, не спускаючи з мене очей, дідько б його взяв!

Ну, постривай же, Пайкрафт! Коли вже тобі так до вподоби корчити з себе нещасного, коли вже ти й далі поводишся так, наче я не порядний чоловік, а бозна й хто, то я тут-таки, просто перед твоїми схованими в жирі очицями візьму й опишу все, як є, — щиру правду про Пайкрафта. Розповім про чоловіка, якому я допоміг, за якого заступався, а він заплатив мені тим, що обернув мій клуб у місце, для мене нестерпне, вкрай нестерпне через отой водянистий погляд, який день при дні благає мене про те саме: “Нікому нічого не кажи…”

А крім того, чому він весь час їсть? Гаразд, ось вам правда, сама правда, нічого, крім правди!

Пайкрафт… Я познайомився з ним тут-таки, в курильній кімнаті. У клубі я був тоді молодим і неврівноваженим новаком, і він це помітив. Я сидів сам, шкодуючи, що в мене тут так мало ще знайомих, коли це раптом підкочується величезна туша: кілька підборідь і кругле черево. Сідає близенько біля мене, хвилину рохкає та сопе, хвилину шпортається з сірниками, нарешті припалює сигару й заводить розмову. Не пригадую вже, що він тоді сказав, — здається, щось про нікудишні сірники. Не кидаючи розбалакувати, він раз у раз зупиняв офіціантів, що проходили повз нас, і своїм тоненьким співучим голосом торочив про ті кляті сірники. Одне слово, так ми й розговорилися.

Спершу Пайкрафт теревенив про се про те, потім перейшов до спорту, а тоді до моєї статури й кольору обличчя.

— Ви, мабуть, добре граєте в крикет, — каже.

Сам я вважаю себе чоловіком струнким, декому може навіть здатися, що я худий. Як на мене, я досить смаглявий, і все ж таки… Моя прабаба була індуска, і я цього не соромлюся, але мені не хотілося б, щоб перший-ліпший, поглянувши на мене, розводився про моїх предків. Ось чому Пайкрафт не сподобався мені з самого початку.

Та він завів балачки про мене тільки для того, щоб потім поговорити про себе.

— Мені здається, — казав Пайкрафт, — що рухаєтесь ви не більше від мене. А їсте, мабуть, не менше. (Як і всі надміру гладкі люди, він вважав, що нічого не їсть.) І все ж таки… — Він криво посміхнувся. — Між нами є різниця.

Потім Пайкрафт заходився розбалакувати про свою огрядність, про те, що робив, аби схуднути, і про те, що збирається робити, аби схуднути, що йому радили робити люди, аби схуднути, і що, він чув, роблять такі, як він, аби схуднути.

— A priori,[7] — казав він, — здавалося б, проблему харчування можна розв’язати дієтою, а проблему засвоєння їжі організмом — ліками.

Це було нестерпно. Слухаючи його дурні теревені, я відчував, мовби й мене самого починає розпирати.

У клубі, звісно, всяке буває, та невдовзі я дійшов висновку, що це вже занадто. Пайкрафт ходив за мною