Галапагос - Курт Воннегут

Мері робила все можливе, щоб знеохотити його. Та якось надвечір він однаково завітав до неї, хоч як вона втовкмачувала йому, що бажає тільки одного:

побути на самоті. Він під'їхав до її будинку, коли вона косила газон. А тоді умовив її вимкнути косарку й одразу виклав пропозицію про шлюб.

Мері змальовувала його машину й доводила Акіко до реготу, хоч та ніколи не бачила й ніколи не побачить жодного автомобіля. Роберт Войцеховіц мав «ягуара», який колись був дуже гарний, але тепер увесь його кузов з боку водія вкривали зарубки та подряпини. Цю машину йому подарувала, вмираючи, дружина. Звали її Доріс, і таким ім'ям Акіко назве одну із своїх пухнастих дочок-просто під впливом цієї розповіді.

Доріс Войцеховіц успадкувала трохи грошей і купила «ягуара» для Роберта з вдячності за те, що він був таким добрим чоловіком. Вони мали дорослого сина Джозефа — незграбного тюхтія, який і розколошматив того прекрасного «ягуара», ще коли мати була жива. Джозефа на рік ув'язнили — кара за те, що вів машину в нетверезому стані.

Знов цей наш давній друг алкоголь, від якого всихає мозок…

Роберт освідчився на єдиному свіжоскошеному газоні в усій околиці. В решті садиб знову розросталися бур'яни, бо всі сусіди вже виїхали. І весь час, поки Роберт освідчувався, на них гавкав золотавий мисливський собака, який удавав із себе грізного хижака. То був Дональд — пес, що так скрасив Роєві останні місяці його життя. Тоді навіть собаки мали свої імена. Дональд був собака. Роберт був чоловік. І Дональд нікому не робив шкоди. Він ніколи не кусався. Єдине, чого він хотів, це щоб хтось шпурнув ціпок, якого він потім принесе назад, і так знов і знов. Дональд, м'яко кажучи, був не дуже меткий. Йому, напевно, ніколи б не написати бетховенську Дев'яту симфонію. Коли він спав, то нерідко скімлив, а задні лапи в нього тремтіли. То він уві сні ганяв за ціпками.

Роберт боявся собак, бо, коли він мав лише п'ять років, на нього з матір'ю якось напав доберман-пінчер. Та коли поруч був знавець собак, Роберт їх не боявся. Але досить було йому залишитися з собакою, навіть із маленьким цуценям, сам на сам, як він починав пітніти, тремтіти, а чуб у нього ставав дибки. Тому Роберт був вельми обережний і намагався уникати таких ситуацій.

Його освідчення так здивувало, збентежило й засмутило Мері Хепберн, що вона залилася слізьми (нині такого з жінками не буває) і, розпачливо вибачившись перед ним, зникла в будинку. Вона не хотіла одружуватися ні з ким, крім Роя. І хоч Роя вже й не було, вона все одно не хотіла мати за чоловіка нікого іншого.

Так Роберт залишився на газоні перед будинком сам на сам із Дональдом.

Якби Робертів великий мозок був нормальний, він спонукав би свого господаря спокійно піти до машини, зневажливо кинувши Дональдові щось на зразок: «Цить! Геть!» Одначе натомість мозок повернув його назад і примусив побігти, причому цей мозок виявився таким дефективним, що Роберт, переслідуваний Дональдом — той весь час біг за ним вистрибом, — пронісся повз автомобіль через дорогу й видерся на яблуню перед входом до порожнього будинку, чиї власники вже втекли до Аляски.

Тож Дональд сів під деревом і заходився шалено гавкати.

Роберт просидів на яблуні, боячись злізти, з годину, доки Мері, здивована безперервним і монотонним гавканням, вийшла з будинку й урятувала його.

Переляканий Роберт спустився на землю, сповнений огиди до самого себе. Він навіть виблював, забризкавши власні черевики й холоші штанів, після чого пробурчав: «Я вже не чоловік. Просто не чоловік. Звичайно, я більш ніколи вас не потурбую. Я більш не потурбую жодної жінки».

Я переказую цю розповідь Мері саме тут, бо таке ж приниження власної гідності відчував і капітан Адольф фон Кляйст після того, як, проборознивши п'ять днів і п'ять ночей океан, не спромігся знайти жодного острова.

Він узяв надто на північ — аж надто на північ. Тож усі ми опинились набагато північніше від бажаного курсу. Певна річ, голоду я не відчував, так само як і Джеймс Уейт, що лежав мерзлою колодою в нижньому камбузі, у холодильнику для м'яса. Камбуз цей, хоч електролампочки зникли, а ілюмінаторів там не було, все ще освітлювали, щоправда ледве-ледве, нагрівальні елементи електричних печей та плит.

Атож, і водопровідна система теж іще працювала. В усіх кранах було вдосталь води — як гарячої, так і холодної.

Одне слово, спраги не відчував ніхто, хоч їсти всі хотіли страшенно. Зникла й Селінина Казашка, та я не ставлю тут зірочки перед собачим ім'ям, бо на той час Казашка була вже мертва. Собаку поцупили дівчатка канка-боно, поки Селіна спала; вони задушили її і оббілували — голіруч, не маючи жодних знарядь, окрім власних зубів та нігтів. А потім засмажили собаку в печі. І ніхто про це не дізнався.

Проте на час загибелі від собаки зосталася вже сама шкіра та кістки, й існувала вона за рахунок накопичених раніше речовин.

Якби Казашка потрапила на Санта-Росалію жива, то однаково не мала б великих перспектив на майбутнє — навіть коли б припустити неймовірне: що там знайшовся б пес. Вона ж бо, не забуваймо, була позбавлена статевих ознак. Все, чого Казашка могла б досягти такого, що пережило б її, це залишитись у дитячих спогадах пухнастої Акіко, яка от-от мала народитися. Бо навіть за найсприятливіших умов Казашці не пощастило б прожити так довго, щоб новонароджені остров'яни встигли її попестити, побачити, як вона махає хвостом, тощо. А втім, її гавкання вони теж не почули б, бо Казашка ніколи не гавкала.

6

Щоб ніхто не пустив сльозу з приводу передчасної загибелі Казашки, я скажу: «Ну що ж, адже вона все одно не написала б бетховенської Дев'ятої симфонії».

Те саме я кажу й щодо смерті Джеймса Уейта: «Ну що ж, адже він усе одно не написав би бетховенської Дев'ятої симфонії».

Це суперечливе тлумачення того, як мало більшості з нас призначено зробити в житті, хоч яке довге воно було б, — не мій винахід. Уперше я почув про це шведською мовою на похороні — не на власному, бо був тоді ще живий. Покійником у тому перехідному обряді виступав тупий і непопулярний серед робітників на верфі майстер, якого звали Пер Олаф Розенквіст. Він помер молодим