Повернення з зірок - Станіслав Лем

— Як це що?!

— Витрушуй мішки. Висип те все, що привіз з Фомальгауту.

— Ти збожеволів?

— Зовсім не збожеволів. Яку користь принесла ця експедиція?…

— Ми були пілотами, Халь. Спитай Джімму. Турбера.

— Оль, не мороч голови. Ми були там разом, і ти чудово знаєш, що вони робили, що робив Вентурі, поки не загинув, що робив Турбер — ну, то чого ти так дивишся? Що ж ми привезли? Чотири вози різних аналізів, спектральних, сяких-таких, проби мінералів, потім є ота живина чи метаплазма, чи як там називати оту погань з бети Арктура; Нормерс перевірив і уточнив свою теорію гравімагнетичних збурень; і ще виявилося, що на планетах типу С Меолі можуть існувати не три, а тетра-плоїди з групи моторних, а на тому клятому місці, де мало не сконав Ардер, немає нічого, крім паршивої лави та бульбашок заввишки з хмарочос! І для того, щоб переконатися, що та лава застигла такими великими триклятими бульбашками, ми мали виблювати десять років і стати посміховиськом з паноптикуму! Отже, заради якої холери ми туди лізли? Можеш мені сказати? Навіщо нам було все це?…

— Спокійно, — сказав він.

Я був злий. І він був злий. Очі його звузились. Я подумав, що ми, чого доброго, поб’ємося, і губи в мене затремтіли. І тоді він теж несподівано посміхнувся.

— Ти старий кінь, — сказав він. — Ти вмієш доводити людей до сказу, знаєш?

— Ти відійшов від теми, Олафе.

— Що відійшов? Сам відійшов! А якби ми зустріли слона, що має вісім ніг і розмовляє самою лише алгеброю, тоді що, ти був би задоволений? Чого ти чекав від цього Арктура? Раю? Тріумфальної арки? Чого тобі треба? За десять років я не чув від тебе стільки дурниць, як за цю хвилину.

Я глибоко зітхнув.

— Олафе, ти робиш’з мене дурника. Ти знаєш, про що йдеться. Я говорив про те, що без цього люди можуть жити…

— Ще б пак!

— Стривай. Можуть жити. І навіть, якщо все так, як ти кажеш, якщо вони перестали літати через бетризацію, то чи варто було платити такою ціною, — ось де проблема, яку треба розв’язати, дорогий мій!

— Хіба? А припустімо, що ти одружишся. Чого так дивишся? Не можеш одружитися? Можеш. Я тобі кажу, що можеш. І матимеш дітей. Так ти понесеш їх на бетризацію з піснею? Га?

— Не з піснею. Але що я зможу зробити? Воювати з цілим світом?…

— Коли так, хай тобі допомагають небеса, блакитні і чорні, — сказав він. — А зараз, якщо хочеш, можемо їхати до міста…

— Гаразд, — сказав я. — Обід буде за дві з половиною години, і ми встигнемо.

— А якби не встигли, то вже нічого не дадуть?…

— Дадуть, тільки…

Я почервонів під його поглядом. Наче не помічаючи цього, він почав струшувати пісок з босих ніг. Ми пішли нагору і, переодягнувшись, поїхали автомашиною до Клавестри. Рух на шосе був досить жвавий. Вперше я побачив кольорові глідери, рожеві й біло-жовті. Ми знайшли механічну майстерню. Мені здалося, що я помітив подив у скляних очах робота, який оглядав розбиту машину. Ми залишили її й повернулися пішки.

Виявилося, що є дві Клавестри — стара й нова; у старій, місцевому промисловому центрі, я був недавно з Маргером. А новий, модний, курорт кишів людьми, здебільшого молодими. У яскравій блискучій одежі хлопці виглядали зовсім як римські воїни, бо ці костюми сяяли на сонці, як коротенькі лати. Багато було дівчат, переважно гарних, інколи в купальниках, я б сказав, надто вже сміливих. Йдучи поруч з Олафом, я відчував на собі погляди всієї вулиці. Барвисті групки, побачивши нас, зупинялися під пальмами. Ми були вищі за всіх, люди озиралися, і я почував себе якось по-дурному.

Коли ми вже вийшли на шосе і попрямували полями на південь, у напрямку до вілли, Олаф витер чоло хусточкою. Я теж трохи спітнів.

— Хай його чорти заберуть, — сказав він.

— Прибережи до кращої нагоди… Він кисло всміхнувся.

— Халь!

— Що?

— Знаєш, як це виглядало? Як сцена на кіностудії. Римляни, куртизанки й гладіатори.

— Гладіатори — це ми?

— Авжеж.

— Помчали? — сказав я.

— Помчали.

Ми побігли полями. Так було миль п’ять. Але ми взяли надто вправо, і довелося повертатися. Проте ми встигли ще скупатися перед обідом

5

Я постукав до кімнати Олафа.

— Коли свій, заходь, — почувся голос.

Він стояв голий посеред кімнати, тримаючи в руках флакон, і обприскував торс ясно-жовто рідиною, що одразу ж застигала.

— Це ота рідка білизна? — сказав я. — Як ти можеш це робити?

— Я не взяв другої сорочки, — буркнув він. — Тобі не подобається?

— Ні. А тобі?

— Моя сорочка подерлася.

На мій здивований погляд він додав з кислою міною:

— Той усміхнений тип, розумієш?

Я нічого не відповів. Він натягував свої старі штани, які я запам’ятав ще з «Прометея», і ми спустились униз. На столі стояло лише три прибори, але в їдальні не було нікого.

— Нас буде четверо, — звернувся я до білого робота.

— Ні, пробачте. Маргер виїхав. Його дружина, ви і Олаф Стів. Вже подавати чи зачекати на жінку?

— То можемо зачекати, — поспішив Олаф.

Добросердий хлопець. Дівчина якраз увійшла. На ній була та сама спідничка, що вчора, волосся трохи вологе, наче вона щойно вийшла з води. Я відрекомендував їй Олафа, він поводився спокійно, з гідністю. Я так ніколи не вмів.

Розмовляли ми мало. Вона сказала, що її чоловік мусить щотижня виїздити на три дні — така в нього робота, і що вода у басейні, незважаючи на сонце, не така вже й тепла. Але ця розмова швидко урвалася, і хоч я дуже старався, не міг нічого придумати; я мовчав і лише їв. Я помітив, що Олаф придивляється до неї, але тільки тоді, коли я розмовляв з нею і вона дивилася в мій бік. З його обличчя не сходив вираз байдужості. Наче він весь час думав про щось інше.

Під кінець обіду прийшов білий робот і сказав, що вода в басейні буде підігріта на вечір, як цього побажала Маргер. Вона подякувала й пішла до себе. Ми залишилися вдвох. Олаф дивився на мене, і я відчув, що знову