Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

— Приземліться, прошу, на отій гірській рівнинці… — показала нарешті Алена вниз. — Невелика прогулянка нам не завадить, а сніданок у тихому ресторані буде навіть корисний… — посміхнулась вона майже болісно.

Вертоліт я посадив м’яко, немов на перину (повинен тут похвалитись; це було, мабуть, єдине, з чого я радів).

Ми опинились на маленькій просіці над скелястим берегом Лабе. Проти нас простяглось місто Усті (я визначив це за картою), а недалеко під нами — середньовічний замок Стржекув.

Зробивши кілька кроків, Алена побігла і вигукнула:

— Доганяйте!

Я навмисне біг за нею не на повну силу, щоб дати їй задоволення. Коли вона це помітила, то зупинилась і схопила в руки сніжку:

— На неозброєного не нападаю! Захищайтесь!

Тільки тепер я зрозумів, що вона хоче розважитись, забути про щось неприємне. Це їй справді вдалось. Ми билися сніжками і сміялись, як діти.

— Тепер будемо снідати з більшим апетитом. Ресторан у Стржекуві чудесний! — показала Алена на старий замок.

Зміїста дорога, вікна з шибками, оправленими свинцем старовинні стіни, припорошені іскристим снігом, — все це справило на мене сильне враження. Мені справді здалось, ніби ми з Аленою опинились у казковому світі, світі королів і принцес та жорстоких боїв на бастіонах. Кращого місця для своєї сповіді Алена вибрати не могла.

В ресторані вона знову замовкла. Під час сніданку в неї з очей викотились дві сльозинки. Я вдав, що не бачу ццьог.

— Що вас мучить? — запитав я трохи згодом.

— Нічого мене не мучить… — сказала вона тихо і спробувала посміхнутись. — Я знову посварилась з Навратілом.

Я намагався її втішити, але вона похитала головою:

— Цього разу справа стоїть серйозніше. Боюсь, що Навратіл розгнівався на мене назавжди. Учора ввечері я йому сказала, що в польоті на Проксіму брати участі не буду.

Я був такий приголомшений, що не міг сказати й слова. Вона запитала мене, чи радий я з цього, а я хоч і несміливо, але все одно радісно ствердив. Це її трохи заспокоїло.

Тільки тепер, коли я все як слід обміркував, я усвідомив, що вчинив егоїстично. Тільки тепер я зрозумів, що Аленка зреклась польоту заради мене. Чи можу я допустити, щоб я став причиною її відмови від мети всього життя?.. Чи можу вимагати від неї такої великої жертви?.. Боюсь, однак, що я надто егоїстичний і надто боягузливий, щоб вчинити по-іншому.

6 березня. Алена тримається свого рішення, а я все ще не знайшов у собі сили, аби її розраяти. Працюємо разом по підготовці польоту ще з більшим запалом, аніж раніше, щоб хоч чимось віддячити Навратілу, але, незважаючи на це, мені здається, що між нами лежить якась тінь. Навратіл до мене весь час уважний і лагідний, — ба навіть ще більше, аніж раніше, — але я добре почуваю, що він бачить у мені причину відступу Алени. Бачу й по Алені, що вона вже не така весела, як колись.

Побудова корабля просунулась так далеко, що в травні можна буде починати монтування. З заводів усього світу шодня надходять складові частини та пристрої для внутрішнього обладнання, а академік Шайнер повідомив, що за місяць буде закінчена робота на головній стартовій конструкції. Боюсь, що не зможу взяти участі у завершальному монтажі в майстернях, на Місяці, бо Навратіл мене туди, мабуть, не запросить.

21 березня. Доля мстить мені за мою боягузливу поведінку. Я потрапив у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.

Алена вчора вилетіла до Москви в Ядерний інститут, де для “Променя” конструюють атомні реактори. Я гуляв один увечері по Празі. Попрямував до Петржина; хотів оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я піднімався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловік іде весь час назирцем за мною. В першу мить я запідозрив, що це — шпигун. Щоб дізнатись, чи справді він іде назирцем, я несподівано повернувся і пішов сходами униз. Чоловік на мить зупинився, потім знову попрямував слідом за мною.

Під Петржином я звернув ліворуч, в напрямку середньовічної частини Праги.

Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звісно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки він мене наздожене, і вже відкрив був рота, щоб вилаяти його, але він мене випередив:

— Ви — пан Северсон, правда ж?

— Навіщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я? — сказав я сухо. — Хто вам наказав шпигувати за мною?

Чоловік похитав головою:

— Я б хотів з вами познайомитись, бо ми не тільки земляки, але навіть родичі. Я — Олаф Дітріхсон… — несподівано заговорив він норвезькою мовою. — його вимова, вузьке обличчя й світле волосся — все ніби свідчило, що він каже правду.

Він заявив, що доводиться мені двоюрідним онуком (як кумедно: він старший за мене!) і хотів би поговорити зі мною, але, звичайно, не на вулиці, а хоча б за склянкою кави в якій-небудь тихій кав’ярні. Я охоче погодився: повинен признатися, що це несподіване знайомство мене дуже потішило: після довгої перерви приємно поговорити рідною мовою. До того ж я ще зустрів і родича!

Дорогою Олаф перерахував мені всіх наших предків. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.

Ми поминули кілька покручених вуличок, поки нарешті знайшли на Малій-Страні під Градом у середньовічному будинку з арками кав’ярню, яка сподобалась моєму праплеміннику: склеписта стеля, підтримувана круглими стовпами; стіни, покриті на висоту людського зросту дерев’яною обшивкою; дерев’яні лави. В кав’ярні було безлюдно й тихо.

Коли праплемінник почав говорити, я спочатку подумав, що на