Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Роберт Шеклі

якомусь ворожому лігвищі. У присутності дітей, особливо Василька, Жора ще хоч якось стримувався, а коли дорослі залишалися самі… Навіть тверезий, Жора цькував дружину. Прискіпувався до кожного слова, до кожного погляду. Все йому було не так, а численні Клавині спроби догодити розбивалися вщент.

Таємниць у маленькому місті небагато: всі в Узені знали, що в Деркача є інша. Так, інша, така собі інструктинька, зарозуміле й розбещене, хоч і вельми сексуальне створіння. Кажуть, злигався з нею, ще як: погони носив, і навіть не дуже приховував, що в них — “палке кохання”.

Клавдії співчували, і здебільшого — щиро; тиха, чуйна жінка, а що змарніла передчасно — то чи вона в тому винна?

В останні місяці Жора трохи змінився, у кожному разі з кралечкою своєю апаратною по ресторанах не швендяв, спав якщо й не з дружиною, то хоч удома, пиятик поменшало, почав кликати гостей, приміром, Таню з Сагайдою…

Схоже, Клава, наївна душа, повірила в переміни. Чи ж багато жінці треба? Промовчати замість вилаятись, трохи уваги до дітей, не свинячити вдома— і вже здається, що справи пішли на краще.

Клавдія — повірила, але не Тетяна.

Останнє запрошення було якраз напередодні “операції” на ринку, коли Деркач уперше потрапив на допит.

— Скажіть, Таню, — попросив Шеремет, — а чому Клава за зесь цей час не спробувала з ним розлучитися? Невже така любов?

Вони залишились у кімнаті вдвох: Микола, упоравшись з голубцями, вибачився і перейшов до кухні: обдзвонювати підлеглих.

— Він не давав згоди, — стиха проказала Таня.

— Он як? — Шеремет не доніс абрикосину до рота. — А що, його згода конче потрібна? Юридично…

— Ви не знали Жору… — вперше за час обіду урвала його Тетянка і зашарілася, усвідомивши це. — Про покійників так, певне, не кажуть, але… — Він — злий. Страшна людина. Ні перед чим не зупинявся. Хитрий і злий… Мовби заздалегідь знав, кого і як ударити… його боялися… І Клава — теж.

— Це останнім часом таким монстром став?

— Де там! Коли був при погонах, навіть затриманих бив. Мені батьки наших учнів таке розповідали, що… Одне слово, дітей затримали, запідозривши їх у крадіжці, а коли ті почали відмовлятися, жорстоко побили. Невдовзі справжнього злодія знайшли. Один з батьків, літня людина, поскаржився, написав до прокуратури… А за тиждень Деркач викликав старого до кабінету і побив гумовим шлангом. Потім дістав його заяву, ту, здо посилалася “нагору”, і примусив з’їсти. І попередив: ще раз писнеш — у в’язниці згниєш.

— А що Деркач сказав дружині, коли та повела мову про розлучення?

— Сказав: забирай свою смердючу спідницю і котися, звідки прийшла. Я з тобою ані дітьми, ані житплощею ділитися не буду.

7

Узевську прокуратуру Матвій Петрович називав “колгосп “Тихе життя”. Як там називають його особисто, Шеремет не цікавився, хоча добре відчував їхнє ставлення до себе. Ще б пак: упродовж останніх місяців обласна прокурора, передусім — Шереметова служба, завдала “Тихому життю” чи не більше клоноту, аніж усі місцеві злочинці за весь минулий рік. І якого клопоту! Тільки підпільний цех фурнітурної фабрики чого вартий!

На обласній нараді вже встигли залити узеяцям сала за шкіру. На підході ще кілька справ. Рекет, корупція, хабарництво… А тепер іще й вбивство. Та таке гучне, що відлуння прокотиться, очевидно, по всій республіці. Психологія чиновництва мало залежить від географії. Зовсім недавно в Узенській прокуратурі вважали, що самі не в тім’я биті і чудово знають, кого й за що садити, що треба, а що ні. Обласне начальство було далеко, трохи не за хмарами, і уособлював його непохитний Лісовий, начебто й суворий, але водночас і дуже-дуже великодушний до своїх слухняних діток татусь. Місцеве начальство було поруч. Знайоме до болю. Районний прокурор з промовистим прізвищем Череватько не те щоб спеціально збирав, а так, при нагоді, накопичував у руденькій течці всілякого гатунку “компромат” на керівництво та йото найближче оточення. Зі свого боку керівництво мало за пазухою солідне дещо на Череватька. У такий спосіб досягалася рівновага, яка дуже довго ніким не порушувалася.

Та ось у захмарній височині розпочалися катаклізми, загуркотів з п’єдесталу Лісовий; переляканий Череватько терміново згадав про свій вік і подався на не дуже заслужений відпочинок. Змінилися і “перші люди” у районі, хазяїном став голова найміцнішого (а отже, і найнеслухнянішого в районі) колгоспу. Найполохливіші з товстошкірого апаратного племені вирішили, що настає кінець світу в одному, окремо взятому районі, розмовляти почали тільки пошепки і нід товстою ковдрою, а дружинам, під страхом одлучеяня від спещіази споживспілки заборонили користуватися їхніми службовими автомашинами. Втім, досить швидко усі зрозуміли, що один секретар у районі — не воїн, і хоч працює по дванадцять годин на добу, в апаратні ігри втрутитися може не завжди, а обійтися взагалі без; апарату — зась, немає в нього ні реальної влади, ні досвіду. Розгледіли, що хоч і повалено Лісового, та лишився Хижняк, вірний продовжувач його справи; і новий редактор районної газети, хоч носить “хамелеони” та сороміцькі бглі штани, так само лякається сакраментальної фрази про дискредитацію Радянської влади, як і його затягнутий у сіру трійку попередник. Одне слово, чутки про кінець світу виявились перебільшеними, а можливість досидіти в м’якеньких начкріслах як не до кращих часів, то принаймні до пенсії стала досить реальною. Щоправда, псують справу різні нахабні типи, котрі занадто, серйозно сприймають усі нові віяння. А тут іще поповзли чутки про конкурсні вибори — і страшно сказати — незалежне судочинство… Однак чиновництво — народ бувалий у бувальцях і згуртований, з добре організованим зв’язком та відпрацьованою процедурною технікою; тож коли про що й тривожитись, то лиш про те, аби встигнути, висунути, на конкурс “своїх” кандидатів, а незалежним суддям вчасно, нагадати, на якій землі вони живуть, і кому партвнески сплачують.