ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

— А що в тебе? — стрепенувся Микола.

…Інженерна доля Федора складалася взагалі невдало, його потяг до механіки, машинобудування раз у раз натикався на різні обставини, що збивали його з прямого і, здавалось, такого простого шляху. У військово-технічному авіаційному училищі йому довелося зайнятися моторами. Вже тут йому загрожувало відхилення в бік технології і навіть ще менш потрібної йому експлуатації. Федір, однак, вважав це відхилення випадковим і, звичайно, тимчасовим, тому нічого загрожуючого в ньому не вбачав. Проте на заводі, куди його потім направили, Федір, як людина сумлінна і здатна зацікавитися справою, почав швидко просуватися і непомітно для себе утверджувався як технолог.

Це був час багатого на «дитячі хвороби», але надзвичайно бадьорого і рішучого старту молодої радянської промисловості. Кинутий ще Леніним клич — «догнати і перегнати!» — був чи не найпопулярнішим і, здавалось, легко здійсненним лозунгом народу, «ДІП» — червоніло на стінах цехів і заводських воротах, «ДІП» — кидалося з стрімких лобів паровозів, з бортів пароплавів, «ділами» називалися нові верстати, машини, прилади…

Зрозуміла, доступна всім, життєво необхідна для країни ленінська ідея заволоділа серцями. Учбові заклади, звичайно, робили свою справу, готували спеціалістів, але не вони вирішували тоді основне завдання. Широкий і незборимий, як океанський приплив, радіолюбительський рух постачав кадрами — хай не завжди дипломованими, але по-справжньому творчими і невгамовними — радянську радіотехніку. Захоплені польотом саморобної іграшки авіамоделісти довбали вищу математику і починали будувати справжні літаки. І так всюди. Це були ентузіасти, захоплені ідеєю творіння — досягти, оволодіти, переступити! Вночі вони сиділи над книгами і зошитами, щоб вдень виконати чергове завдання.

Був серед них і Федір. Зовсім уже нові для нього речі довелося йому вивчати, коли виникла раптом на заводі нагальна потреба організувати власне виробництво… дерева. Дерево відігравало тоді ще чималу роль в авіації і йшло на пропелери, фюзеляжі транспортних, спортивних та інших літаків і планерів.

Простудіювавши потрібну літературу, Федір дістав відрядження і зробив велике турне по деяких підприємствах Союзу. Тут він побачив, як на практиці, шляхом особливих маніпуляцій — підготовки, сушіння, склеювання і обробки — деревина перетворювалася на матеріал, що міг би конкурувати з металом. Нове коло знань і справ захопило Федора, і він добре впорався з дорученим йому завданням.

Однак минали роки, металургія теж не спала, і деревина починала потроху виходити з ужитку в авіації, поступаючись місцем легким і міцним сплавам металів. І коли Федір, демобілізувавшись, повернувся до Москви, в нього, як у досвідченого спеціаліста по деревині, мертвою хваткою вчепилися… «музиканти». Так охрестили в промислових колах Москви заповзятливих і вимогливих організаторів великої фабрики музичних інструментів. Фабрика вже працювала, випускала продукцію — дуже низької якості і зовсім незадовільну кількість. Тим часом це підприємство було добре оснащене технікою, мало чудовий, добре підібраний колектив робітників, серед яких виявилося чимало старих кустарів, прославлених майстрів скрипок, віолончелей, гітар…

Причиною відставання фабрики був сушильний цех. Він не встигав постачати виробництву деревину потрібної якості, і «музиканти» всі свої сили кинули на розшуки досвідченого спеціаліста, який міг би налагодити роботу цеху і вивести фабрику з прориву. Тонко організована розвідка виявила інженера Решеткова, тільки-но він з’явився в одному з відділів Наркомату важкої промисловості на площі Ногіна…

Спершу «музиканти» просто і делікатно запропонували Федорові працювати у них. Федір мало не розреготався у відповідь, — такою кумедною йому здавалася перспектива стати діячем «музичної фабрики» порівняно з його знову воскреслими мріями про велику техніку. Він відмовився дуже переконливо і твердо. Тоді «музиканти» застосували обхідний маневр. Вони докладно розповіли йому про свої труднощі і просили терміново відвідати фабрику, оглянути сушильний цех і — всього-навсього — провести консультацію, допомогти їм порадою… На це Федір охоче погодився, тим паче, що вже почував себе винним перед ними: дуже вже явно вони були засмучені його відмовою. До того ж головні «музиканти» — директор і головний інженер — сподобалися Федорові, він відчував у них справжніх ентузіастів свого виробництва. Федір захопився оглядом фабрики. Він побачив і взнав багато цікавого і нового для себе. Закінчивши обхід, вони зібралися в цеховій конторці. Тут настав момент головного удару.

— І от що виходить у результаті всіх наших виробничих зусиль, — сумовито сказав директор, знімаючи з стіни гітару, що висіла там серед інших інструментів. — Спробуйте…

Федір не був ні музикантом, ні особливим цінителем музики, але мав добрий слух, любив гітару і трохи, по-ділетантськи, грав на ній. Усе це директор встиг обережно вивідати в нього.

— Пошліть за Андрійовичем, хай принесе свою, — сказав він головному інженерові.

Гітара, яку розглядав Федір, була «шикарна», сяяла дзеркально покладеним лаком, майстерною інкрустацією з перламутру. Перемагаючи в собі деяку ніяковість, він узяв кілька звичних акордів. Звук як звук… Так само, мабуть, звучали і ті гітари, на яких йому доводилося грати…

— Ні, справді, я не беруся судити, — сказав він, знизавши плечима. — Нічого особливо поганого не помічаю.

— Стривайте, зараз помітите… Все пізнається в порівнянні, — посміхнувся директор. — Заходь, Андрійовичу!

На порозі кімнати з’явився літній, зовсім маленький на зріст, худорлявий чоловічок у синій спецівці. Лівою рукою він міцно притискав до грудей стареньку, потерту і непоказну гітару середніх розмірів.

— Познайомтесь, товаришу Решетков, це наш головний учитель і найсуворіший суддя, старий гітарний майстер — колишній кустар-одиночка. Великий маг і чарівник, що знає всі таємниці тонкого мистецтва…

— Годі тобі, Тимофію Петровичу… — невдоволено перебив майстер, сухувато вітаючись з Федором. — Навіщо кликали?

— Хочемо показати товаришеві інженеру, які бувають на світі гітари.

— Граєте? — спитав майстер, пронизливо дивлячись поверх окулярів на Федора.

— Та ні… так… трішки…

— Що ж, подивіться.

Приймаючи гітару з рук Андрійовича, Федір почув складний і дивний звук — наче гітара простогнала або злякано прошепотіла щось хазяїнові. Вона звучала від одного лише дотику до неї!.. Він обережно взяв акорд, другий… Так… Це було щось зовсім особливе. Там, у красивому фабричному інструменті, його пальці викликали якесь невдоволене, насильне звучання струн. Ці струни чути було кожну окремо,