Зоряний вуйко - Брати Капранови
Соломинка засміялася:
— Ти уявляєш, отак хочеш познайомитися з дівчиною, а вона тобі: «Я — Непереможна Солоха». І кавалер одразу тікає.
— Я б не втік.
— Це ти так гадаєш.
Ти диви! Яка самовпевненість. Аж жалко, що тоді наш двобій так цинічно перервали. Теж мені, непереможна знайшлася.
— Я не думаю, я знаю. Слухай, а ти ж мене фактично надурила. Вся така беззахисна, а сама… Це нечесно.
— Я надурила? А ти? Ти не надурив? Пофарбувався, пейси наклеїв, окуляри. Це чесно?
— У мене професійна необхідність.
— А у мене, по-твоєму, що? Немає необхідності?
Ні, ну це просто неймовірно! На кожне слово у неї двадцять. У мене аж окріп вихлюпнувся на стіл, добре хоч не на руки.
— Панно Соломіє! — мій голос набрав офіційного забарвлення. — Роблю вам перше попередження за те, що ви вчасно не повідомили…
— А коли це «вчасно»?
Я збився з думки.
— Ну одразу. Тоді, коли я… цей… ну, коротше, коли ті… ну, в той вечір.
Тьху ти, як його до ладу сформулювати? Не скажеш же «коли я тебе врятував». Бо по-перше, це неправда — хлопці її все одно не скривдили б, а по-друге, Солоха і сама могла дати собі ради. Чорт забирай, я розумію, чому вона не злякалася Ляха з Мустафою! А я як останній фраєр, га?!
— Зачекай-зачекай, — раптом Соломинка обернулася до мене, неначе намагаючись пригадати. — А ті хлопці, що до мене приставали… здається, я одного бачила поруч із тобою в Палаці Спорту.
— Синій такий?
- І очі крутяться.
Я задоволено хекнув.
— Він з Андромеди. Вони там усі такі красиві.
— Ой, і другий, такий паскудний. Він теж там крутився.
«Паскудний» — досить влучна характеристика як для Ляха, нема що сказати.
— Ні, насправді він файний хлопець.
— Файний? — вона різко обернулася, так що я навіть відсахнувся. — То ти його знаєш?
От чорт! Вкусити б себе за язика. А тепер Солоха вже впіймала мене у приціл своїх очей, і відбрехатися шансів не було.
— Ні, розумієш, ми тоді з хлопцями сиділи…
Тут я згадав, як я на пальцях виграв її у Ляха і зупинився. Мабуть, цього не варто розповідати. Я почухав потилицю.
Але вона вже сама зметикувала.
— То що, ви навмисне це влаштували?
Я розвів руками:
— Ну, треба ж було якось познайомитися…
— Зачекай, яке там «познайомитися»? Ти навмисне намовив хлопців, щоб обдурити мене?
Вона кинула млинці і тепер стояла переді мною розпашіла від роботи. Груди ходили ходором під тонкою кофтиною. Я несамохіть замилувався такою красою.
— То ти хотів мене обдурити?
І тут я помітив, як ліва її рука упирається в стегно, а права сама по собі намацує на столі макогін.
Я роззирнувся. Навкруги розляглася ворожа територія — плита, стіл, кухонні полиці, і вся вона була вкрита ворожою ж таки зброєю. Тарілки подзеленькували, готові зірватися з місця, їм акомпанували горщики та макітра, а гаряча сковорода погрозливо шкварчала. Очі Солохи зблиснули справжнім вогнем.
Тверезо оцінивши свої шанси, я вперше в житті підняв руки вгору.
— Здаюся.
— Отож-бо, — непереможна Солоха посміхнулася самими краєчками губів, наче сонечко визирнуло з-за чорних грозових хмар.
Але це було останнє, що я запам’ятав того вечора. Бо за мить зрозумів просту істину: українські жінки полонених не беруть.
Сон
Вовк стояв край урвища. Під його ногами струмилося димочками з димарів село. Світилися вогники вікон. Дахи вкривав білий кошлатий сніг. Жовтий місяць відбивався у вовчих очах, а з ікластої пащі виривалася тоненька смужка пари. Ліворуч темнів чорний ліс. Вовк стояв і дивився на село під ногами.
— Бабо Муню! А це звідки?
Я завмер біля ліжка і уважно роздивлявся картину, що прикрашала стіну з вицвілими шпалерами, якраз над подушками.
— Та це ж, Вітюнчику, мені подарували. Хлопець у нас був один, калічений, з горбом, малював весь день. А як помер — куди матері дівати? — так пороздавала всі картини. Хай, каже, висять, хоч згадаєте коли мого Василя, — баба підійшла до мене і обхопила за плечі. — Вітюнчику, рибчику, я ж такая радая, що ти приїхав, я ж так тебе виглядала, так же ж чекала…
Чесно кажучи, мені просто не було чого робить. Мав канікули, мав батьків, що вже за перший місяць достатньо набридли, і не мав ніякого бажання працювати. Інститут, диплом, дуже туманні перспективи щодо роботи — кому зараз потрібні молоді спеціалісти на шию — та й удома постійні розмови про це, — все так мені остогидло, що я зібрав торбу і поїхав до баби Муні на Косу. Моя баба Муня живе в дуже доброму місці, просто серед Коси, а це означає, що по один бік за два кілометри — лиман, а по другий — море, по один бік — прісна вода, травичка, черепашки, по один бік — лящі, судаки, тараня, а по другий — бички, камбала, мідії. Щоправда, сам я рибалити не люблю, але від жодної смаженої рибки, чи, скажімо, юшки, не відмовлявся. Баба Муня мені зраділа — самі розумієте. Ну і я також. Давно її не бачив. А до того, відверто кажучи, крім пляжу та риби, мав ще деякі плани на тутешніх дівчат. З міста ж приїхав, не абищо.
Тепер я стояв у кімнаті, в якій планував провести найближчий тиждень, і роздивлявся картину над ліжком. Так, це було непогано намальовано, а для сільського каліки — то просто