Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Містере Торн!.. — покликав лікар. — Містере Торн!..

Але Торн уже поклав трубку. Він лежав у темній кімнаті й голосно плакав, і його ридання чути було в коридорі. Нічний черговий прибіг і постукав у двері, але в номері враз стало тихо, і в подальші кілька годин звідти не долинало й звуку.

Близько півночі повернувся Дженнінгс. Його незграбна постать була зігнута від утоми. Він увійшов і подивився на Торна, що лежав крижем на ліжку.

— Торне…

— Еге, — ледь чутно озвався Торн.

— Я був у бібліотеці, в клубі автоаматорів, потім заходив до географічного наукового товариства.

Торн нічого не сказав, і Дженнінгс знесилено повалився на друге ліжко. Йому знову впала в око страшна пляма в Торна на боці.

— Я дізнався все про те місто Мегіддо. Назва ця походить від слова «Армагеддон», що означає кінець світу.

— Де воно? — байдуже запитав Торн.

— Боюся, що під землею, футів на п’ятдесят завглибшки. Десь у передмісті Єрусалима. Там тепер провадять розкопки. Кажуть, ніби якийсь американський університет.

— Треба їхати туди, — пошепки сказав Торн.

Дженнінгс кивнув головою і протягло зітхнув.

— От якби ви ще пригадали прізвище того старого…

— Бугенгаген.

Дженнінгс марно намагався зустрітися з ним поглядом.

— Бугенгаген?

— Так. І вірші я теж пригадав.

В очах Дженнінгса був подив.

— Прізвище чоловіка, до якого ви маєте звернутися, — Бугенгаген?

— Так.

— Бугенгаген — це відомий екзорсист, фахівець з вигнання диявола з людини. Він жив у сімнадцятому столітті. Про нього згадується в одній з наших книжок.

— Священик назвав саме це прізвище, — промовив Торн рівним, безвиразним тоном. — Я все пригадав. Усе, що він казав.

— Хвалити Бога! — зітхнув Дженнінгс.

— «Як знов єврей Сіон посяде… — майже пошепки почав Торн. — І в небі знак побачать люди… І Рим оновлення урядить… Більш світу білого не буде…»

Дженнінгс напружено слухав у темряві. Попервах здивований тим незвичним — байдужим і відчуженим — тоном, яким говорив тепер Торн, він зрештою збагнув, що в душі посла відбувся якийсь глибокий і необоротний злам.

— «Звірюка зрине із пучини… — Так само тихо й рівно провадив Торн. — На брата брат з мечем повстане… І буде битва до загину… Аж поки упаде останній…» — І замовк.

Дженнінгс одійшов до вікна, перечекав, поки затихне сирена поліційної машини, що проїжджала внизу, а тоді спитав:

— Що сталося, Торне?

— Кетрін загинула, — байдужно відказав Торн. — Тепер треба, щоб і дитина вмерла.

Вони дослухалися до нічних звуків, що линули з вулиці, і жоден не склепив очей до світання. О восьмій ранку Торн зателефонував до авіаагентства й замовив квитки на денний рейс до Ізраїлю.

Торн чимало помандрував по світі, але в Ізраїлі ще ніколи не був. Усі його знання про цю країну були почерпнуті з газет та ще з біблійних цитат, що їх він кілька тижнів тому вишукував для своєї доповіді. Його здивувало те, що Ізраїль виявився цілком сучасною державою. Цей край, що існував ще за єгипетських фараонів, а зовсім недавно народився знов, скидався на величезний будівельний майданчик посеред сухої пустелі. Це небо, що колись бачило втечу євреїв з Єгипту, тепер скрізь і всюди підпирали висотні будинки та готелі.

Звідусіль линув гомін новобудов. Гігантські підйомні крани посувалися, мов химерні механічні слони, захоплюючи своїми хоботами й переносячи величезні вантажі. Здавалося, місто поспішає розростатися навсебіч. Асфальт у багатьох місцях був розбитий — дороги, споруджені зовсім недавно, вже застаріли, і їх перебудовувано наново. Скрізь впадали в око реклами, що кликали на екскурсії по Святій Землі. Поліція в аеропорту теж не сиділа без діла — трусила валізи та сумки пасажирів, вишукуючи серед них потенційних диверсантів. Торна й Дженнінгса також пропустили не одразу: їхні синці та подряпини викликали в поліцаїв підозру. Щоб не виказувати себе як американського урядовця, Торн пред’явив свій загальногромадянський паспорт. Він волів не привертати до себе уваги, а для цього слід було нічим не вирізнятися серед інших.

На таксі вони дісталися до готелю «Гілтон», потім пішли до салону чоловічого одягу й придбали собі легкі світлі костюми. Спека в місті, серед бетону та асфальту, ставала все дошкульнішою. Піт роз’ятрював Торнову рану під пахвою, і вона боліла ще дужче. З рани й досі точилася кров, і Дженнінгс, помітивши це, порадив Торнові звернутися до лікаря. Але той відмовився. Ним володіло єдине бажання — скоріше знайти того старого, Бугенгагена.

Поки вони блукали містом, надворі посутеніло. Торн і Дженніни. стомлено брели вулицею. Торн зовсім охляв і дуже спітнів, отож вони зайшли до відкритого кафе й замовили чаю. Тепер їм майже не було про що розмовляти. Торн і перед тим здебільшого мовчав, і Дженнінгс почував себе ні в сих, ні в тих. Знічев’я він дивився на перехожих і раптом побачив двох молодих жінок, що завернули до кафе.

— А знаєте, що нам треба? — сказав він Торнові. — Трохи розважитись.

Торн повів очима за його поглядом і теж побачив тих жінок — вони наближалися до їхнього столика.

— Я беру меншу на зріст, — сказав Дженнінгс.

Торн неприязно поглянув на нього. А Дженнінгс уже встав і чемно запросив жінок підсісти до них.

— Ви говорите по-англійському? — спитав він, коли ті всілися.

Незнання англійської жіночки компенсували усмішками.

— Так навіть краще, — обернувшись до Торна, зауважив Дженнінгс. — Усе, що треба, можна показати на мигах.

Торнові стало гидко.

— Я піду до готелю, — мовив він.

— Стривайте, подивимося, що в них за меню.

— Я не хочу їсти.

— Певне ж, є щось екзотичне, — посміхнувся Дженнінгс.

Аж тепер Торн зрозумів, на що він натякає, отож мовчки підвівся й пішов.

— Не зважайте, — сказав Дженнінгс жіночкам. — Він антисеміт.

Вийшовши з кафе, Торн озирнувся на Дженнінгса. Побачивши, що той уже пустив у діло руки, він рішуче повернувся й рушив у темряву.

Він брів неквапно, без певної мети, і його раз у раз, наче хвилями, затоплювало гостре відчуття горя. Біль у рані пульсував дедалі дужче, все навколо було незнайоме й чуже. Торн подумав, що навіть якби його зараз спостигла смерть, він навряд чи й злякався б. Коли він поминав якийсь нічний заклад, швейцар спробував ухопити його за рукав, припрошуючи зайти туди. Але він неухильно простував уперед, не бачачи й не чуючи нічого навколо, не помічаючи навіть мерехтливого світла вуличних ліхтарів. Раптом попереду йому впав у око гурт людей, що виходили з синагоги, а порівнявшися з нею, він побачив відчинені двері і зайшов туди. У дальшому кінці храму сяяла підсвічена зірка Давида, а внизу під склом лежали священні тексти на стародавніх