Апгрейд для Всесвіту - Владислав Билінський

— Поле часу квантується, тіла синхронізуються шляхом обміну таймонами. Твориться єдина безперервна сутність, простір-час, в якій і міститься наша реальність з усіма її бебешками. Світло зір падає на фотопластинку і засвідчує: десь там, у безодні, висять палаючі кулі, що нагадують Сонце. Якщо світло зірки заковтнула туманність пилу, то ми нічого не довідаємося про неї, поки самі не прилетимо туди. Ми можемо тільки здогадуватися, що там щось є.

Щось подібне відбувається із таймонним потоком. У нашому часі присутнє тільки те, що прив’язане до Землі неперервною темпоральною взаємодією. Якщо щось заступає від нас частину Універсуму, поглинаючи таймони чи перевідбиваючи їх, то ця частина випадає з нашого часу і вже не підлягає спостереженню.

— Хотів тебе похвалити за старанність, але бачу, що немає потреби: ти й так зараз луснеш від заповзятості. Немає чим пишатися, хлюпчику. Можна зазубрити які завгодно слова, але ні чорта в них не зрозуміти.

Я продовжую. Усе-таки між фотонами й таймонами є одна важлива відмінність. Простір, у якому поширюється світло, існує окремо від нього, сам собою. Світло просто переносить енергію від одного об’єкта до іншого. А поширення часу відбувається зовсім інакше: таймони, взаємодіючи з фізичними тілами, зліплюють різні ділянки всесвіту. У часі зліплюють, природно. Встанови бар’єр — і замість одного загального часу утворяться два окремішніх. І світ розколеться навпіл.

У просторі таку ж роль відіграють кванти гравітаційного поля. Гравітація, у певному сенсі, і є простором, а коли її занадто багато, виникають чорні діри, приховані від стороннього ока горизонтом подій. Горизонт подій — та ж Межа, яка ділить світ навпіл. Страхітливе тяжіння закритого світу тримає в тисках світло і дробить атоми речовини. Бар’єр часу набагато гуманніший: він може стерти пам’ять, але не перетворить того, хто йде, в розпечену плазму…

І тільки тут до мене дійшло, до чого він веде. І я — нечувано! — перебив лекцію, бо скрикнув. Я підхопився:

— Учителю, це правда?

— Чи можу я знати це?

— Отже, вони серед нас?

— Залежно хто…

— Як мені побачити? Як відрізнити того, хто йде попереду, від того, хто йде назустріч?

— Перестанеш бути дурнем — навчишся!

Він узагалі рідко відповідає на запитання. Йому більше до вподоби лекції читати.

— Учителю! Скажи: до чого тут мої сни?

— Недотяма! — зітхнув гуру. — Вчиш їх, учиш… Вихід у ментал звільняє тебе від клейма координат. Снам не потрібні підмостки!

І він спритним маневром вознісся думкою від горизонту подій до сутності Дао.

У Дао, як відомо, сутності нема і не може бути. Споконвічному не потрібні імена. Споконвічний не обтяжений образом. Йому пофіг, яким його побачать. Як, утім, і мені. Наставник вважав, що тут ми і спіймали якість: проявлена сутність Дао — пофігізм, а прихована — терпимість до будь-якого мислимого образу. Згадали ми про Ворота світобуття, про Нижній і Верхній світи, про Безодню, що прагне одійснитися.

— Пейзаж один, а полотен сотня. І на всіх різне. Аж дивно! — бурмотів я, вкладаючись. Хотілося спати. Нарешті я не боявся лягти і розслабитися.

— Нескінченність нескінченно описана. Конструктор або художник мусить зазирнути в безодню, щоб побачити в ній оте своє. Інакше йому доведеться все життя мчати нескінченною дорогою. З нікуди в ніщо — ти з цим знайомий?

— Як і ви, Учителю… Побачити своє? Як?

— Вилучити з ланцюга ланку. Вивести з ряду розбіжності безконечний член…

Математика — наука образна. Іноді — аж надто. Цього я витримати вже не зміг. Заснув під монотонне бурмотіння гуру:

— «Зустрічаюся з ним — і не бачу обличчя його; іду вслід за ним — і не бачу спини його»…

— Спи, Франце, — шепотіли стіни, — спи і не забувай, що спиш.

Як і було обіцяно, я прийшов туди сам, і прийшов необтяжений зайвими речами. Ні рамки, ні маятника, ні стрілялки — навіть ножа не прихопив.

Як і було обіцяно, на верхній сходинці сходів лежали ключі. Досить важка зв’язка. Звичайних, якими в замках колупаються, і величезних, бронзових — такі гіганти підійшли б до фортечних воріт.

Як і було обіцяно, Круг Входу, прикритий дірявою мішковиною, був обведений крейдою. Це у світу така слабина, — підказав мені крізь вервичку снів невидимий Наставник, — усе немовби справжнє, але крізь усе стирчить чуже; таких місць на Землі ціла купа.

Фанерна перегородка, незрозуміло для чого споруджена на запилюженому горищі, не мала зворотного боку: хоч як не встань, хоч як не підійди, вона залишалася просто перед тобою. — Це топопат! — заявив гуру. — Знай же: топопат, що його ти зриш, становить локальну топологічну патологію, суть якої — обман очей людських. Вона чомусь завжди з’являється на нашому шляху. Але тобі не страшно, ти ж бо спиш.

Я потицяв у топопат ключем, найбільш непримітним з-поміж усіх, уловив пружну піддатливість фанери. Вставив, повернув… Опа-на! Справжній хлоп завжди зможе! Перегородка почала зміщуватися набік, відкриваючи оку ошатну світлицю з різьбленими узорами на стінах. В ній — нікого. Де Поводир? Чого шукати, куди йти? Світлиця ж бо колишеться, як дно річкове. Змінюється на очах. Та й виходу не видно. А я уже ввійшов. Попався!..

Сильце розуму й засліплення очей, — туманно прокоментував мої думки Наставник. — Божа пастка.

Я пройшовся вздовж стін. Раптом закрутилася голова. Карусель, прискорюючись, відкидала мене назад. Втриматися не вдалося, і я провалився плечима в порожнечу, у спеку і вуличний гамір.

Як усе-таки просто влаштовані Двері!

Якийсь чмир стояв на тротуарі й ставив перехожим дурні запитання. Його аж сахалися. Босий, з голими ногами, у глухо застебнутому тісному плащі, під яким, здається, нічого не було. Бомж, який спустив усе до нитки.

Літній добродій вухастої зовнішності змахнув з обличчя піт і відповів: