Бот - Максим Іванович Кідрук
Алла Федорівна розкрила записник. Вона не осилила мистецтво запису телефонних номерів у мобільний, а тому досі користувалася блокнотом. Старомодно, що поробиш. Зате надійно. Знайшовши потрібний запис, Алла Федорівна набрала номер.
— Це Денис? Денисе, добрий день, — солодкавим голосом привіталась жінка. — Це Алла Федорівна, мама Аліни. Вибачте, що турбую… Так, так… Ой, дякую!.. А у мене для вас цікава новина…
Глухий кут
XL
Неділя, 16 серпня, 14:48 (UTC -4)
«EN-2», другий інженерний корпус
Пізніше того дня Ральф Доернберг знову повів Тимура в другий інженерний корпус. Вони проминули «ясла» і пішли навпростець до лабораторії програмування. За розсувними дверима з табличкою «PROGRAMMING LAB» ховалося просторе приміщення, заставлене робочими станціями та іншою «важкою» апаратурою.
— Це і є лабораторія програмування? — роззирнувся Тимур.
— Так, — зачиняючи двері, мовив професор.
— А там що? — Попід стіною вглибині лабораторії стояв ряд крісел з кайданками на підлокітниках і передніх ніжках. Над окремими висіли бочкоподібні конструкції, схожі на сушарки для волосся.
— Магнітні стимулятори. Додаткові методи впливу на ботів. Якщо бот справляється із поставленою задачею, ми садимо його на крісло без ковпака і пестимо центр задоволення[65] в мозку. «Малюк» відчуває блаженство. Якщо завдання виконане незадовільно, хлопчик сідає у «крісло покути».
— І що тоді?
— Голова бота потрапляє під дію магнітного поля. Не такого, як у томографі, та все ж достатньо потужного, щоб поворушити платами. Між собою нанороботи зчіпляються і розчіпляються, але від дендрита відірватися не можуть. Бот відчуває пекельний біль.
— Навіщо карати? Ви ж їх цілком контролюєте.
— Не зовсім. Приблизно у 15 випадках зі 100 боти відмовляються виконувати навіть елементарні команди. Мозковий процесор посилає наказ, а бот не підкоряється. Блокує імпульс. Причину ми не з’ясували досі. Бувало, після десятка вдало відпрацьованих операцій бот раптом упирається і не хоче виконувати точно таку саму одинадцяту. Через це вирішили застосувати додаткові стимули.
Тимур відвернувся, щоби Ральф не побачив виразу його обличчя.
— Сідай, — запросив професор, — я підготував необхідні матеріали. До завтрашнього полудня треба все переглянути. — Ральф підключив до однієї з робочих станцій переносний жорсткий диск. — Для початку — відео втечі.
Шукаючи потрібний файл, канадець не припиняв розповідати:
— Боти не отримують їжу в камерах. Їх годують централізовано. Тож другу половину цього крила займає їдальня: приміщення площею двісті квадратних метрів з шестиметровою стелею. Це місце, де боти збираються двічі на день: на ленч і на вечерю. Незрозумілі епізоди почалися років два тому, але траплялися рідко. Справжнє загострення сталося місяць тому. При цьому всі інциденти проходили в їдальні. 31 липня боти повернулись після польового тренування. Їх помили і повели на трапезу. Як завжди. Вони спершу поїли, а тоді… вбили наглядача і заблокували входи в їдальню. Після того вони зробили ось це…
Ральф Доернберг запустив відео-файл. Запис був чорно-білий, непоганої якості.
Сотня ботів перекидає лави і стягує до входів у їдальню. Блокують двері. «Малюки» рухаються швидко, не вагаючись. Кожен знає, куди бігти і що робити. Жодного разу боти не зіштовхнулися, не завадили один одному.
Нижня губа Тимура випнулася від здивування. Він уперше спостерігав усіх «малюків» одразу. Від однакових облич мерехтіло в очах.
За лічені секунди лави розтягли і скинули біля дверей. Потому боти збираються біля глухої південної стіни їдальні. Півтора десятка хлопчиків стають у ряд, уперши руки в стіну. За ними шикується ще один ряд. Ті, що стоять ззаду, кладуть руки на плечі переднім. На їхні спини видряпуються інші боти. Вони випростуються, балансуючи на плечах нижніх. Однією рукою впираються у стіну, другою — тримаються за плече товариша… Боти будують піраміду з власних тіл, її вершина тягнеться до стелі. Точніше, не до стелі, а до горішнього люка.
І знову — їхні дії були чіткими, розпланованими. Жодного зайвого руху.
— Неймовірно, — прошепотів Тимур.
Незабаром піраміда завершена. Один на одному стоять триряди ботів. Усього — шістдесят три хлопчики. По їхніх спинах, немов мавпи по схилу пагорба, решта «малюків» вибираються до технічного отвору.
— Він був незачинений, — схвильовано пояснив Ральф. — Ззовні люк не можна відчинити, зате зсередини він відкривається вільно. Ніхто й подумати не міг, що хтось зможе дотягнутися до нього.
Сорок один виліз по піраміді. Сорок другий підтягується і сам пролазить крізь люк. Решта лишається у залі. Боти точно знають, скільки з них можуть вибратись на волю. Тому піраміда миттєво розпадається. Залишки ботів збиваються у зграю в центрі їдальні, приречено чекаючи прибуття охоронців.
У голові Тимура майнула думка, що «малюки» нагадують мурах. Істот, якими керує вищий розум. Кожен бот знав, куди ставати в піраміді. І коли останній, сорок другий, зник у отворі на стелі, піраміда розсмокталася. Боти знали, що більше ніхто не зможе… Якби ж тоді Тимур надав значення цій думці. Але він був програмістом, людиною, що звикла отримувати логічні відповіді на логічні запитання і не покладатись на інтуїцію.
— Чому вони не використали столи? Тоді могло б більше вилізти.
— Столи прикручені до підлоги.
— А де ви були в цей час?
— За охорону відповідали чилійці, — худі пальці професора дрібно тремтіли; стрес, викликаний подіями двотижневої давності, досі давався взнаки. — Спочатку ми з Кейтаро вирішили притримати хлопців. Коли ми зрозуміли, що задумали боти, штурмувати їдальню було вже пізно.
Зображення на екрані перемкнулось на подвір’я. Картинка транслюється відразу з чотирьох зовнішніх камер. Допомагаючи один одному, боти зісковзують по західній стіні другого інженерного корпусу на пісок. У цей час з житлового блоку вискакують п’ятеро озброєних чилійців і мчать на перехоплення.
— Ми кинули бійців навперейми тоді, коли боти спустилися з даху. Це було великою помилкою.
Незважаючи на наявність вогнепальної зброї, боти блискавично зминають охоронців. Тимур ніколи не бачив, щоби людейубивали настільки швидко. Сорок два хлопчаки просто шматують чилійців.
— Троє загинули миттєво. Їх розпанахали так, що неможливо було розібрати, де хто. Четвертий помер на ранок у лазареті. П’ятий на все життя лишився паралізованим. У одного з охоронців боти забрали електронний ключ. Відімкнули малі зовнішні ворота і вийшли у відкриту пустелю, — канадець зітхнув. — Я сподівався, що вони зупиняться. Я не уявляв, як боти зможуть вижити в Атакамі.
Знову показує одна камера. Боти, тримаючись тісним табуном, біжать геть. Ноги мелькають,
