Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
* * *
Утікачем у Росії я був уперше.
Спочатку це було дуже захопливо, але згодом наближення ночі та сирий холод, що просочувався крізь черевики, нагадали мені, що жодне захоплення не може замінити регулярну гігієну та теплу постіль. Тепер мати документи Кості Прековського стало ще більшою небезпекою, ніж не мати їх взагалі — відсутність документів означала би бюрократичну затримку, в той час як прізвище Прековський означало миттєве ув'язнення або навіть смерть. Я кинув паспорт у повільну чорну воду каналу, купив нову шапку та нове пальто, а в комісійній книгарні погортав атлас Радянського Союзу, шукаючи Пєтрок-112. Я його не знаходив. Я подумав, чи не піти мені до Клубу Хронос, але проблеми, які я можу накликати на Ольгу та її товариство, здалися нечемністю з оглядом на її гостинність, а до того ж я не був певний, що поява органів безпеки на Автово була зумовлена лише діями професора. Натомість я знайшов у атласі Пєтрок-111 і Пєтрок-113 — дві маленькі цяточки посеред пустоти на півночі країни — і вирішивши, що почати пошук з цих двох місць нічим не гірше, ніж з інших, дочекався, доки стихне дзеленчання останнього трамвая, і попрямував до Фінляндського вокзалу, щоб забрати свої документи для втечі. Раніше я залишив два набори документів у сигнальній будці, де колись якийсь чоловік (сподіваюсь, що в нього була хутряна шапка) проводив дні, перемикаючи стрілки, а тепер там зимували миші. Перший документ стверджував, що я Михайло Камін, член партії та промисловий радник, тобто людина, яка заслуговує на повагу й не потребує зайвої перевірки. Другий документ був фінляндським паспортом, в якому вже була в’їзна віза; його я приліпив до гомілки за допомогою гумових кілець і кіперної стрічки. Потім я провів холодну ніч у сигнальній будці, слухаючи, як піді мною, навколо мене, а одного разу навіть наді мною скреблися миші. Я чекав на схід сонця, щоб вирушити на північ.
Розділ 37
Я вже писав про свою досить нікчемну спробу вбити Річарда Лайла, здійснену приблизно за п'ять життів до того, як я сів на поїзд з Ленінграда, вже тоді розуміючи, що це може скінчитися тільки кров'ю. Лайл убив Розмері Досет і убив мене. Я маю підозру (хоча померши, звісно, не міг розслідувати це), що після моєї смерті він убив багатьох інших і його не спіймали.
Він убив мене у восьмому житті, а в дев'ятому я переслідував його. Це не було шалене переслідування справедливого месника або хитре полювання шпигуна, якого будь-якої миті можуть викрити. Я мав більш як тридцять років на те, щоб обдумати своє ставлення до нього, і за ці тридцять років ненависть охолонула до практичного, ділового вбивства.
— Я розумію, чому ти це робиш, але не певна, що можу виправдати це.
Акінлеє. Народилася приблизно в середині 1920-их, а в найстаршому своєму віці бачила, як літаки врізаються у Всесвітній Торговий Центр. «Я тоді подумала, — казала вона колись, — як прикро, що я не житиму достатньо довго, щоб побачити, що буде далі». Але коли вона розпитувала інших калачакр, наймолодших членів Клубу, які народилися у 1980-их та 1990-их, ті сумно хитали головами й казали: «Ви нічого не пропустили». Батько Акінлеє був нігерійським учителем, а мати — секретаркою з Гани, «яка керувала лікарнею, в якій працювала, і всі це знали, але вона була жінкою 1920-их, тож її все одно називали секретаркою». На відміну від усіх нас, Акінлеє не потребувала порятунку від дитинства. «Мої батьки люблять мене беззастережно, такої любові я не отримувала від жодної іншої людини», — пояснювала вона. Коли наші шляхи перетиналися, ми завжди були коханцями, за винятком одного разу, коли вона експериментувала з гомосексуальністю («Просто, щоб перевірити, чи я не така») та ще одного разу, коли вона була одружена. Її чоловік був суданець; високий і худий, він височів, не домінуючи, у будь-якій кімнаті; він був лінійний, смертний і шалено закоханий.
«Я думаю розповісти йому правду», — повідала вона мені одного дня. Я розповів їй про Дженні, про жінку, яку я кохав, і про те, чим це скінчилося, і вона похитала головою й сказала: «Тоді краще не казатиму».
Пізніше я чув, що їхній шлюб був довгим, щасливим і нечесним до самої його смерті.
— Цей чоловік, якого ти хочеш убити, — сказала вона, — він убивав?
— Так, — твердо відповів я. — Але не в цьому житті, в минулому.
— Але впродовж його теперішньої пам'яті, а не твоєї, він уже убивав?
— Ні, — зізнався я. — Принаймні, я про це не знаю.
Ми зустрілися з нею 1948 року на Кубі. Вона в ці роки щойно розквітнула, їй було трохи за двадцять, і в тому своєму житті (не знаю, яким воно було за рахунком) вона займалася тим самим, чим займалася кожного життя, коли я зустрічав її: подорожі, шопінг, вино, ресторани та емоційно обтяжливі зв'язки з непідхожими чоловіками. Вона мала яхту. Місцеві часто витріщалися на те, як молода нігерійка з бездоганною англійською та ідеальною іспанською граційно йшла до своєї білої істоти, до оббитої шкірою хромованої акули, яку вона з веселим криком «Дайте мені дощу!» спрямовувала до першого-ліпшого тропічного шторму. Я погодився побути з нею дві ночі у відкритому морі, взявши з неї слово, що зараз не сезон ураганів, і попередивши, що на мене чекають справи.
— Які ще справи? — капризно спитала вона.
— По-перше, я долучаюся до британської секретної служби, — відповів я, загинаючи пальці. — Потім хочу зустрітися з Елвісом до його смерті, а ще мені треба вбити чоловіка на ім'я Річард Лайл.
— Навіщо ти йдеш у шпигуни?
— Цікавість. Хочу побачити, чи є якась правда в теоріях змов, про які я постійно читаю в старому віці.
Небагато жінок уміють пити ром осудливо, але Акінлеє це вдавалося.
— Я не розумію тебе, Гаррі, — зрештою сказала вона. — Не розумію, що тебе спонукає? Ти маєш багатство, час, весь світ біля твоїх ніг, але ти постійно лізеш і лізеш у те, що тебе насправді не має турбувати. То й що, як Лайл убив кількох людей? Адже він помирає? Завжди помирає
