Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Микола Сорока

броньована товстим хітином і озброєна чи то зубами, чи клешнями. Та голова видалася мені знайомою, і я, спровокований цікавістю, торохнув дрюком по колоді. Краще б не робив того. Із порожнистого стовбура повибігали одна по одній три комахи. У слово “комаха” люди вкладають поняття про невеличку істоту, яку можна розчавити ногою. Але дупло вистрілило півтораметровими багатоніжками. Уявіть собі, Учителю, пожежний шланг, броньований сталевою стрічкою, на якому виросло до сотні чіпких ніг з кожного боку. Перша думка — злетіти в повітря і не торкатися ногами землі, але я спромігся тільки на те, щоб стрибнути на колоду. Сколопендри, оговтавшись, разом кинулися на своє житло, щоб розправитися з напасником. Я з жахом побачив, що для цих гнучких тварюк немає перепон. Пробігши по прілій глиці, вони однаково легко і швидко видерлися на товсту колоду. Міркувати було ніколи, я б від них усе одно не втік; розмахнувшись, щосили вдарив ломакою першу, що вилізла з-під колоди. Цілився в голову, а влучив у сегмент, де мала бути шия. Багатоніжка встигла загородити ного-щелепи в кору і затіпалась, немов прибита до колоди, розгрібаючи двома швайками хвоста пріле листя на землі. З-під кожного сегмента заструмував їдучого кольору газ, а на тому місці, де ногощелепи вп’ялися в дерево, стікало дві цівки отрути. Друга потвора повзла навкіс по колоді, вистрілюючи на ходу хмарками газу, ніби під кожним сегментом у неї було по невеличкій гарматі. В шарудінні сотень лап мені вчувався брязкіт гусениць. Атака була така навальна, що не встиг я порішити першу, як друга багатоніжка вже ладна була зімкнути криві кусачки на моїй правій гомілці. Та дрюк гахнув посередині спини, аж звідти щось чвиркнуло. Сколопендра скрутилася в колесо і впала в корчах на землю. Третя тварюка повзла слідом за другою, отже в мене був якийсь запас часу. Я встиг відскочити і приготуватися. Ця третя була значно товща і довша, тому, мабуть, нападала останньою. Вона й стріляла густішими порціями газу. “Я вцілив багатоніжці по голові. Хряснуло, тіло її скрутилося в колючий клубок, потім той клубок підскочив і випростався на рівні моїх грудей. Раптом я відчув, що мені стає млосно, із рук і ніг витікає вся сила. Я ще встиг помітити, як разом з багатоніжкою падає на колоду моя ломака, навіть почув, як вона глухо бухнулась, і знепритомнів…

Перший проблиск свідомості: я лежу впоперек спини велетенської істоти, її шишакуватий хребет муляє мені груди, мої руки й ноги звисають уздовж крупа, вони важкі, мов налиті свинцем. В ніздрі вдаряє знайомий запах. Від того запаху я знову поринаю в забуття.

Другий проблиск свідомості: смеркає, я лежу сповитий холодним густим туманом; намагаюся ворухнути пальцями, зітхаю; сповзаю по горбистій корі колоди, ноги торкаються грунту, тремтять — чи то від безсилля, чи від холоду. Я очманіло дивлюся на тіло багатоніжки, що звисає з колоди. Воно кольору старої бронзи, на ньому виблискують краплини роси. Свідомість швидко вливається в мене, а з нею й почуття небезпеки. Поки я шукав ломаку — вона лежала з другого боку стовбура, поряд з двома мертвими сколопендрами, — раптом споночіло. Таке враження, ніби на ліс накинуто чорний намет. Ось коли я по-справжньому злякався. Зустріч з отруйними комахами вжахнула, проте розуму не потьмарила, повінь темряви ж у незвичайному світі зробила мене безпорадним. Єдине, на що я спромігся — це вилізти — вже навпомацки — знову на колоду. На мій подив, темрява почала швидко розсіюватися. Спочатку де-не-де заблимали сині вогники; дедалі їх ставало рясніше й рясніше, і нарешті в лісі стало видно, як на освітленій вулиці. Вогники повзали по землі, літали, лазили по стовбурах дерев. Якийсь час я зачудовано спостерігав цю картину, забувши про страх і кволість, а потім вирішив, що треба вибиратися з лісу. Я ступав обережно, дослухаючись до шарудіння, стрекотання, дзижчання і ще якихось тонких звуків. Досвід підказував, що слід уникати повалених колод і пнів, де кублилися комахи, і я обминав їх.

Невдовзі стало ясно, що я заблудився. Збили з дороги світні істоти, котрі гасали навколо в шаленому танку. Я, мов сновида, йшов на примарне світло, яке то зникало за деревами, то спалахувало з іншого боку… Під ногами чвакало. Запахло болотом. Раптом я аж здригнувся, побачивши свою тінь. Я стояв на відкритій місцевості; над головою не було вже шатра з чорних крон, а розпростерлося синє небо, всіяне золотими зірками. Я впізнав і Велику й Малу Ведмедиці, і Стожари, але всі ці сузір’я були ніби не на своєму місці. Надія зорієнтуватися по зірках погасла так само швидко, як і спалахнула. Попереду тьмяно поблискувало чи то озеро, чи болото, по краях якого кущилися невисокі рослини.

Скоро я відчув, що надовго мене не стане, — кволість прямо валила з ніг. І тут виникла думка нікуди більше не йти, а діждатися ранку. Інакше зовсім заблукаю, і тоді вже мені не вибратися. Нагодилось похиле дерево, і я, порачкувавши по стовбуру, простягнувся на ньому за три метри від землі.

Нажаханий багатоніжками, я кожної миті очікував нападу, і дрюком ладен був відбити його знизу і згори. Та потроху я заспокоївся, і моя увага поступово перейшла на сузір’я. Вони були в таких несподіваних місцях неба, що здавалося, я дивлюся на них не з Землі, а з якоїсь іншої планети. В небі вряди-годи спалахували срібні віники комет… Напруження не може тривати вічно, його розряджає короткочасне розслаблення. В одну з таких розрядок я заплющив очі. Здавалося, склепив їх лише на мить, та коли важкі повіки піднялись, — ночі наче й не було. Першою з’явилася думка, що все те я пережив у сні, але гостре пальмоподібне листя, яке високо вгорі лоскотало небесну блакить, повернуло до дійсності. Зразу відчув запах болота, тупі шипи стовбура, які муляли спину, і ще відчув у собі силу й шалений голод. За всю ніч на мене не напала жодна комаха. Я для них був істотою незвичайною, не схожою на жоден з комашиних видів, які розвивалися, чинили усталений мільйонами років екологічний обмін у буйному карбоновому біомі. Одні комахи живилися рослинами, інші — хижаки — пожирали подібних до себе, я ж випадав із раціону тих і других, і поки я їх не чіпав, вони мене просто не помічали. Стрибнувши на землю, я роззирнувся і крізь густу колонаду дерев побачив озеро. Не кидаючи ломаки, подався до берега, сподіваючись знайти щось їстівне. При самій воді росли рідкі кущі папороті, догнивали стовбури