Сам собі бог - Олександр Петрович Ємченко

— Я спав. Спав і бачив дивовижний сон. Ніби все життя пройшло там, уві сні. А скільки… скільки я… спав?

— Три дні.

Здавалося, що ця звістка приголомшила хлопця. Він знову закрив очі. Але через мить запитав:

— А ти? Ти була тут всі три дні?

— Так, звичайно. Але… я дещо чула. Коли ти… спав, то декілька разів кликав якусь Інну. Хто це?

Юра слабо засміявся.

— Ревнуєш? Такої дівчини не існує. Вірніше, не існує тут у нас.

— Вона зі сну?

— Так. Вона просто мені наснилася. І не тільки вона. Віталій, дід Микола, Володимир Максимович, Микола Петрович… А знаєш, там, уві сні, майже всі мої друзі і знайомі мали імена, які починалися на букву «В», навіть, ворог… Тепер я розумію, чому так було.

— Чому ж.

— Тому, що ім’я найдорожчої людини у світі, людини, яку я кохаю, теж починається на букву «В», — відповів Юра і взяв Віту за руку.

Тут двері палати відчинилися, і зайшло п’ятеро людей у білих халатах.

— Так, хворий прокинувся, — посміхнувся лікар, підійшов до Юри, і уважно подивився у вічі. — Ти популярний у народі.

— Чому? — запитав Юра.

— Не встиг ти прокинутися, а на тебе вже чекає лист.

— Лист? Дайте його Віті, хай прочитає. Але спочатку скажіть, чому ви сказали: «один хворий…»?

— Юро, я тобі не встигла сказати, — відповіла замість лікаря Віта. — Твій дядя, Віктор Іванович, раптово зник.

— Дядя Вітя? Цікаво…

Віта розгорнула здвоєний папір, який їй дала жінка, і прочитала наступне:

— «Добрий ранок, Юрку! Я радий, що все пройшло гаразд. Бажаю тобі щастя і любові. Ніколи вже не потрапляй у такі ситуації. А якщо щось трапиться, то знай, що у тебе є друг, який завжди допоможе. Хай щастить… Петро Миколайович». Хто це? Теж людина зі сну?

— Так, — засміявся Юра. — Від тебе нічого не приховаєш.

Я вийшов на балкон. Вдихнув свіжого повітря, і мені стало легше. Я вагався всього півхвилини.

— Ігорю! — покликав я друга, але той не чув, бо розтанув у танці з чарівною дівчиною.

Я почекав поки закінчиться музика і покликав знову. Ігор повільно відпустив свою партнерку, підійшов до мене і хитнув головою в знак запитання.

— Є діло, — признався я. — Ти залишишся на ніч у мене?

Я побачив, що Ігорю не зовсім сподобалася моя пропозиція. Скоріше за все у нього вже були плани на сьогоднішній вечір, але я владно подивився йому у вічі і додав:

— Мені треба.

— Добре, — згодився через хвилину мій товариш. — Але… я підійду до тебе пізніше, десь об одинадцятій, згода?

— Згода, — відповів я.

Коли гості розійшлися, я прибрав в кімнаті, вимив весь посуд і став чекати на друга. Ввімкнув телевізор. По першому каналу передавали новини. Говорили про перше засідання новообраної Верховної Ради і про обрання нового голови, далі знову йшлося про страйки шахтарів і вчителів, казали про обіцянки уряду погасити заборгованість по зарплатні. Знову теж саме… Я перемкнув на інший канал. Там йшло ток-шоу з відомим співаком, але я ніяк не міг пригадати його ім’я. По третьому канапу демонстрували бойовик. Фільм мене зацікавив, і я почав поринати у хвилюючий сюжет: зникла дружина мільйонера і приватний детектив почав розслідувати що справу.

Але ж довго всидіти біля телевізора я не зміг. Мене хвилювало дзеркало у прихожій… Я навіть відчував всім тілом як воно мене кликало знов і знов… Я дав собі слово, що більше не розпочинатиму нові експерименти без Ігоря. Але ж… Хтозна, коли він точно прийде? Може, доведеться чекати годину. Я встав, переключив телевізор на новини і повільно вийшов з кімнати. Біля дзеркала стояло крісло. Я сів, витягнув ноги і розслабився. Спочатку глянув на годинник: половина одинадцятої. Перевів погляд на дзеркало. Звідти на мене дивилося моє відображення і я усміхнувся йому в знак привітання. Відразу ж відчув приємний потік, який пройшов крізь все тіло. Я заглибився в очі свого відображення, ніби чекав від нього відповіді…

Хтось штовхав мене у бік. Я прокинувся не відразу. Петрусь, син сусіда робітника місцевого заводу, Федора Північного, намагався мене розбудити.

— Пилипе, прокидайся, швидше!

Я розплющив очі і незадоволено подивився на друга.

— Що? Що таке? Петре, навіщо… Такий гарний сон.

— Який там сон! Мати твоя йде!

— Де? — почувши цю новину, я відразу схопився і подивився вниз.

Так, моя мати йшла, обдивляючи все навколо і вигукуючи моє ім’я… Знову батько щось задумав. Як мені це набридло!

— Може, Петрусю, втечемо? Не хочу я додому, — промовив я стиха.

— Тоді, Пилипе, давай швидше, через ліс, поки твоя мати нас не побачила.

Ми швидко піднялися і побігли у ліс. Через півгодини ми були у Петра вдома. Мати Петра, Ганна Іванівна, мені дуже подобалася. Я взагалі любив бувати у Петруся. Атмосфера його домівки була, як на мене, дуже незвичайною і приємною. Дядько Федір хоч і був простим робітником на заводі, але все ж таки був людиною освіченою. Багато розповідав нам про свою роботу, знав безліч казок і легенд. Йому подобалося те, що я весь час дуже уважно спухав, повив кожне слово і намагався збагнути повний зміст того, що він розповідав. Він завжди казав: «З Пилипа виросте освічена і сильна людина, якщо тільки його батьки не загублять».

Тоді я не розумів повністю чому між нашими батьками виросла така велика стіна недовіри. Мій батько був дияконом місцевого приходу і весь час намагався насадити в мені «закони божі». Але я завжди уникав таких занять і батькові