Зелена пастка - Анатолій Олексійович Стась
На базарі до Меро підходили індіяни, неквапні, спокійні, як старий Катультесе. Чорноволосі неговіркі люди охоче вели нас до себе, в ліс, пригощали запашним какао, млинцями, спеченими на багатті, скибочками наперченого солодкуватого м'яса, плодами манго та в'яленою рибою. Іноді ми залишалися в індіянських хижах на ніч. У темряві палахкотіли багаття, освітлювали золотаво-бронзові постаті юнаків; дівчата в білому вбранні, похитуючись, тихо співали журних пісень; уранці хтось із юнаків проводжав нас до «замку», перемовлявся з сеньйорою Росітою кількома фразами і зникав. Згодом я збагнув, що серед індіян у господині «замку» було чимало родичів.
Траплялося, ми й самі, без провожатих, заглиблювалися в сельву, йшли, пробираючись крізь зарості, аж доки не закінчувалася стежка, протоптана людьми. В гіллі стрибали чудернацькі папуги ара, невловимі колібрі зграйками пурхали над нами і поринали в гущавину, сповнену шереху, пташиного крику; на деревах бавилися мавпи, здаля помічаючи нас, змовкали і ховалися в густих кронах. Меро весь час кудись зникала, ховалася в кущах і не обзивалася, дратуючи Рудого Зайця. У відповідь на його погрози більше ніколи не брати її на прогулянку, вона заходилася сміхом. Дівчина нічогісінько не боялася, джунглі були її рідним домом. Меро могла любісінько підійти до дерева, що називалося «пало санто». В його стовбурі аж кишіло вишневими мурахами, кровожерними створіннями, які люто накидалися на людину. Навіть трава не росла під цими деревами. Всі обминали їх десятою дорогою, а Меро хоч би що — підбіжить, поплескає долонями по м'якій корі, і як тільки із стовбура, з усіх щілин висиплять мурахи, з реготом відскакує назад.
Двічі на тиждень старий Катультесе будив мене та Рудого Зайця до світ сонця, і ми вирушали рибалити: сідали у вузький гостроносий човен, в молоці туману пливли по Вачуайо. Потім завертали в дрімотну затоку. Катультесе запалював смолоскип, ми тихо брели вздовж берега, стискаючи в руках короткі остроги, пильнуючи, чи не промайне у воді, як тінь, спина сома…
Що не день, дивовижний чужий світ все менше здавався мені похмурим і непривітним. Він розкривався поволі, як ті нічні квіти, що траплялися на березі ріки, на узліссі. Удень я проходив повз них і не помічав їх, а з настанням сутінків квіти прокидалися і вражали казковою красою.
З батьком я бачився нечасто. Він з'являвся в «замку» весь у багнюці, неголений, одяг на ньому звисав шматтям. Відпочивав дві-три доби, і знов — у джунглі. Роботи в нього вистачало. Мій батько — головний експерт Комітету продовольчих потреб при ООН. На початку нашого XXI століття кількість населення земної кулі швидко зростає. Це кожному школяреві відомо. Але не всі знають, скільки нині турбот у вчених, у спеціалістів-природників. Вони б'ються, щоб відшукати на планеті, як каже батько, «нові гамазеї з харчем». Шукають не тільки на землі — і під землею, і в морях-океанах, навіть в атмосфері. Батько вважає, що сама природа виявила велику мудрість, створивши джунглям славу недоступності, неначе передбачала, що люди колись скажуть їй за це велике спасибі. Адже природа неначе притримала про запас справжні скарби, не давши розтринькати їх передчасно. Тепер настала черга й цього, недоторканого досі, «запасу». Моєму батькові випало очолити дослідницьку групу, яка на початку літа прибула до містечка Пері. Звідси експедиція розпочала обстеження тропічних лісів, вивчаючи райони сельви на південь від Вачуайо, де ще не ступала нога людини.
Батько узяв мене з собою. Рік тому наша квартира в Комсомольську-на-Дніпрі спорожніла. Мати моя була океанологом, брала участь у спорудженні першої на планеті підводної колонії в Атлантиці й загинула під час страшної катастрофи, що сталася на п'ятикілометровій глибині. Вулканічний вибух знищив людей і всі підводні споруди Експериментальної глибоководної бази, або ЕГБ-1, як її називали.
Дізнавшись про своє тривале відрядження за кордон, батько не наважився залишити мене самого в домі, де оселився смуток. Я радий був далекій подорожі в незнані краї і, готуючись у дорогу, довго водив пальцем по карті Латинської Америки, шукаючи загадкову країну Сені-Моро. Батько пояснив мені, що це марна робота: молода республіка зовсім недавно добилася незалежності, на географічні карти її ще не встигли нанести. Сені-Моро мовою одного із стародавніх індіянських племен означає «Земля одвічного лісу».
…По обіді сеньйора Росіта забрала Єржі і повела в дім. Мала Меро показала нам язика і пострибала на одній нозі за ними услід. І мені, і Жакові не терпілося взнати, хто ж вона, ця зеленоока дівчина, як і чому опинилася в «замку». Та ми вдавали, що нам до цього байдуже. Потинявшись по парку, майнули до річки. Стрімка покручена стежка вела вниз, на піщаний берег.
Рудий Заєць зненацька вигукнув:
— Катер! Поглянь, який дивний катер!
Неподалік піщаної коси з-за стіни дерев випливала біла яхта. То була справжня, тепер уже рідкість, моторно-вітрильна яхта, а не звичайний катер або човен-всюдихід на повітряних подушках. У нас на Дніпрі такі старі суденця трапляються нечасто, їх ще зрідка водять оті вперті диваки, які ніяк не можуть змиритися з думкою, що вітрила, лопасні гвинти, дерев'яна палуба давно відійшли в минуле. І я також серед «диваків». Мені перехоплює подих від лопотіння парусини на вітрі, від пружного тремтіння туго напнутих вантів, від запаху нагрітої сонцем смоли та фарби. Влітку, під час шкільних канікул, я з хлопцями залюбки ладнав «Чайку», що давно вважалася «ветераном» міського яхтклубу, до нових рейсів. Ми ходили на яхті аж до Чорноморського узбережжя, в Одесу, Очаків, у Скадовськ. У морі нас завиграшки випереджали електроходи і гідрокаюти, біля борту вітрильника зринали прозорі підводні гондоли і, як ті летючі риби, проносилися в повітрі над хвилями, щоб за мить знову зникнути в глибинах. Та ми нікому не заздрили. Велика премудрість у наш час — підводна гондола, в ній перший-ліпший ледар зуміє подорожувати і під хвилями, і над водою — сиди собі склавши руки, хоч куняй, усе зробить за тебе автоматика. Інша річ — напружувати м'язи біля вітрил, своїми руками
