Господиня - Стефані Маєр

Але це обличчя я б упізнала з-поміж мільйонів.

Світло-золотава шкіра щільно облягала виразні контури прямокутного обличчя. Волосся росло тільки на голові й отих дивних кудлатих ниточках над очима й, окрім вибілених сонцем пасом, було трохи темнішим за шкіру. На тлі волосся вирізнялися темні кругленькі райдужки на білих очних яблуках, що, як і волосся, відблискували в променях світла. В куточках очей розходилася павутинка зморщок. Вона з’являється тоді, коли обличчя усміхається або мружиться від сонця, — підказала мені чужа пам’ять.

Навіть нічого не знаючи про еталони краси оцих чужинців, я була переконана, що це обличчя гарне. На нього хотілося дивитись. Але щойно я це зрозуміла, воно зникло.

«Моє», — незрозуміло звідки промовила чиясь думка.

І знову я завмерла, приголомшена. Хто тут? У цьому тілі не повинно бути нікого, окрім мене. Але чужа думка була дуже сильною і дуже реальною.

Не може бути. Невже вона ще тут? Адже тепер вона — це я.

«Моє,— виправила я, вкладаючи у це слово всю силу і владу, що належали мені одній. — Усе тут моє».

І раптом подумала: «Тоді чому я з нею розмовляю?»

Але мене перебили голоси.

Голоси звучали тихо, але зовсім неподалік — вочевидь, прокинувшись, я захопила чиюсь розмову.

— Боюся, що для неї це занадто, — сказав один. Голос був лагідним, але низьким — чоловічим. — Занадто для будь-кого. Це жорстоко! — у його тоні забринів осуд.

— Вона скрикнула тільки раз, — відказав високий різкий жіночий голос із ноткою зловтіхи, немовби радіючи наведеному аргументу.

— Я знаю, — відповів чоловік. — Вона дуже сильна. І тримається краще за інших, хоча на її долю випали набагато гірші випробування.

— Я ж казала: з нею все буде гаразд, я в цьому впевнена.

— Може, ви неправильно обрали собі покликання? — у голосі чоловіка прозвучала незрозуміла нотка. Сарказм, підказала мені пам’ять. — Вам, вочевидь, треба було стати цілителькою, як-от я.

Жінка від подиву пирхнула. Сміх.

— Сумніваюся. Ми, шукачі, віддаємо перевагу іншого роду діагнозам.

Моє тіло знало це слово, цю назву: шукачі. Від нього по моїй спині пробіг холодок страху. Залишкова реакція. Ну, чого б це я мала боятися шукачів?

— Інколи я ставлю собі запитання: може, то вірус людини впливає на представників вашої професії? — роздратовано промовив чоловік. — Насилля — невід’ємна частина вашого життєвого вибору. Чи то вроджена вдача ваших тіл проявляється настільки сильно, що ви отримуєте задоволення від страждань інших?

Його звинувачення і сам тон мене здивували. Дискусія нагадувала… сварку. Те, на чому добре розумілася моя носителька, моя нинішня господиня, але мені це було зовсім не відоме.

Жінка зайняла оборону.

— Насильство ми не обираємо. Але маємо з ним справу, коли велить покликання. І всі ви мусите подякувати, що дехто з нас має снагу здійснювати такий неприємний обов’язок. Якби не ми, саме ви не мали б спокою.

— Колись воно так і було. Але не зараз. На мою думку, у вашій професії скоро не буде потреби.

— Хибність цієї думки лежить ось тут на ліжку.

— Одна людська дівчина, самотня і неозброєна! Велика загроза для нашого спокою!

Жінка важко видихнула. Зітхання.

— Але звідки вона взялася? Як опинилась у центрі Чикаго — у місті, в якому вже давно немає людської цивілізації, за сотні миль від будь-яких слідів бунтарів? Як їй це вдалося?

Складалося враження, що жінка не вперше промовляла ці запитання уголос, але навіть не намагалася шукати на них відповіді.

— Це ваші проблеми, не мої,— сказав чоловік. — Моє завдання полягає в тому, аби допомогти душі адаптуватися до її нового виталища без зайвого болю і страждань. А ви тут мені заважаєте.

Повільно спливаючи на поверхню свідомості та звикаючи до нового світу відчуттів, я не одразу зрозуміла, що предметом розмови — душею, про яку вони говорили, — була я. Але тепер у це слово, добре відоме моїй господині, вкладалося нове значення. На кожній планеті нас називали по-різному. Душа — дуже влучна, як на мене, назва — невидима сила, що скеровує тіло.

— Відповіді на мої запитання мають не менше значення, ніж ваш обов’язок перед душею.

— З цим можна посперечатися.

Почулося якесь шелестіння, і несподівано жінка перейшла на шепіт.

— Коли вона опритомніє? Дія ліків уже мала скінчитися.

— Коли буде готова. Облиште її. Вона заслуговує на те, щоб у цій ситуації поводитися так, як захоче сама. Уявіть лишень шок її пробудження — всередині тіла заколотниці, скаліченої мало не до смерті при спробі втечі! Ніхто не має терпіти такі муки в мирні часи! — під напливом емоцій чоловік підвищив голос.

— Вона сильна, — тепер жінка намагалася заспокоїти свого опонента. — Погляньте, як мужньо вона перенесла перший, найгірший спогад. Хай як важко їй було, вона впоралася.

— Але навіщо? — пробурмотів чоловік, вочевидь, не сподіваючись на відповідь.