Господиня - Стефані Маєр

— Його там не буде.

— Його? — шукачка схопилася за цей займенник. — Хто це?

Чорна стіна піддалася більше. На тисячну частку секунди носителька запізнилася. Мою свідомість заполонило обличчя. Вродливе, із золотисто-смаглявою шкірою та очима, в яких бісиками вигравало світло. І поки я роздивлялася його чітке зображення у своїй пам’яті, десь глибоко в мені це обличчя створювало дивне приємне відчуття.

І хоча потім стіна стала на місце — під супровід гніву й обурення, — це сталося недостатньо швидко.

— Джаред, — відповіла я, і слідом за цим іменем із моїх уст зірвалася не моя думка: — Джаред у безпеці.

Надто темно як на таку спеку — чи, може, надто спекотно як на таку темряву. Одне з двох.

Я скрутилася у ненадійному прихистку невисокого куща чапарелю. З потом виходила остання вода, що досі лишалась у моєму тілі. Відколи машина виїхала з гаража, минуло вже п’ятнадцять хвилин. Світло не загорілося. Розсувні двері не до кінця зачинені, аби міг працювати дверний вентилятор. Я уявила дотик прохолодного вологого повітря, що задувало всередину. От якби й на мене дунуло хоч трохи!

У шлунку забурчало, і я напружила м’язи живота, аби стримати звук. У такій тиші чутно, як пір’їна падає.

Яка я голодна!

Проте мій голод затьмарює інша потреба, набагато сильніша. Ще один голодний шлунок — він ховається в темряві далеко звідси і самотньо чекає на мене у тісній скелястій печері, яка стала нашою тимчасовою домівкою. Що з ним буде, якщо я не повернуся? Весь тягар материнства за повної відсутності знань і досвіду… Я почувалася такою безпорадною! Джеймі голодний.

Будинок один на всю околицю — більше нічого немає. Пса теж, здається, немає,— я спостерігаю за двором відтоді, коли сонце ще стояло високо над обрієм.

Залишаючись у прихистку куща, я випростала кінцівки — вони аж заскреготіли у відповідь. Там, за газоном, тягнеться посипана піском гладенька доріжка, майже біла у світлі зірок. На дорозі — жодних звуків машин.

Без сумніву, коли господарі повернуться, вони все зрозуміють. Чудовиська, що на вигляд здаються милим подружжям середніх років. Звісно, вони здогадаються, хто я, й одразу повідомлять шукачам. Доти мені слід забратися подалі. Я дуже сподіваюся, що подружжя поїхало до міста на всю ніч, адже сьогодні п’ятниця. Душі так бездоганно дотримуються всіх наших звичок, що відрізнити їх дуже важко. Це й стало головною запорукою їхньої перемоги.

Паркан навколо будинку лише до пояса заввишки. Я перелізаю через нього легко, безшумно. Подвір’я встелене рінню, тож треба ступати обережно, аби камінці не рипіли під моєю вагою. Прямую до скляної веранди, що міститься з чорного ходу.

Жалюзі відкриті. У місячному світлі добре видно, що в кімнаті нікого немає. Судячи з інтер’єру, парочка веде спартанський спосіб життя, за що я їм вдячна. В такій обстановці важче заховатися. Певна річ, це і мені не лишає сховку, але якщо вже доведеться ховатися, то це не матиме значення.

Спочатку я прочиняю зовнішню сітку, потім скляні двері. Вони безшумно піддаються. За звичкою обережно ставлю ногу на кахлі. Але ніхто на мене тут не чекає.

Прохолодне повітря дарує райське відчуття.

Ліворуч кухня. Бачу, як виблискують мармурові стільниці.

Знімаю з плеча брезентовий рюкзак і прямую до холодильника. Коли дверцята відчиняються, всередині загоряється світло. На мить мене жалить паніка, проте, знайшовши потрібну кнопку, я вимикаю світло ногою. Мені засліпило очі. Але звикати немає часу. Навпомацки я продовжую.

Молоко, сир, недоїдки у пластиковому посуді. Сподіваюся, що це курка з рисом — я бачила, як чоловік сьогодні ввечері готував її. Ми з’їмо це сьогодні вночі.

Сік, пакет із яблуками. Кілька морквин. Цього вистачить лише до ранку.

Я поспішаю до комори. Мені потрібні продукти, що зберігатимуться довше.

Коли я вже нагребла стільки, скільки здатна була винести, в очах трохи розвиднилося. М-м-м, шоколадне печиво. Мені до смерті хочеться розірвати упаковку з печивом просто зараз, але я збираю всю силу волі й не зважаю на викрутаси свого порожнього шлунку.

Рюкзак надто швидко набирає вагу. Навіть якщо ми економитимемо, цього нам стане лише на тиждень. А я не хочу економити, я хочу наїстися. Вівсяні коржики. Напихаю ними кишені.

Ще одне. Я кваплюся до раковини і наповнюю водою флягу. Потім засовую голову під кран і жадібно п’ю просто з-під струменя. Вода дивно булькотить, потрапляючи до мого порожнього шлунка.

Тепер, коли я впоралася зі своїм завданням, мене охоплює паніка. Хочеться опинитися якнайдалі звідси. Цивілізація — це смерть.

Прямуючи до виходу, я дивлюся в підлогу, міркуючи про те, як бігтиму зі своєю важкою ношею, і через це не помічаю чорного силуету на скляній веранді, аж поки моя рука не лягає на дверну ручку.

Силует тихо лається. Від переляку з моїх уст зривається дурний зойк. Я розвертаюся, аби бігти до парадного входу, тільки й сподіваючися, що двері не замкнені, або принаймні замок не надто складний.

Але не