Нейромант - Вільям Форд Гібсон

– Бачив твою дівчину вчора, – мовив Рац, посуваючи Кейсові другий кухоль «Кіріну».

– Нема в мене дівчини, – відповів той і хильнув.

– Міс Лінду Лі.

Кейс похитав головою.

– Нема дівчини? Як так? Тепер тільки справи, друже артист? Комерція затягла? – Карі барменові очиці блискали з-поміж глибоких зморщок. – Із нею ти мені більше подобався, тобі личило. Ти більше сміявся. А тепер, як аж надто зануришся у свою комедію, розберуть тебе на запчастини якоїсь ночі, й отак скінчиш свої дні, по медичних контейнерах.

– Мовчи, Раце, бо розридаюся.

Кейс допив пиво, заплатив і пішов, сутулячи вузькі плечі під заляпаною дощем тонкою штормівкою кольору хакі. Пробираючись нічним натовпом на вулиці Нінсей, він відчував запах власного кількаденного поту.

Кейсові було двадцять чотири. У двадцять два він уже став жокеєм-крадієм, одним із найліпших в Агломератах. І тренерів мав найліпших: Маккой Полі й Боббі Квайн були на той час легендами. Майже постійно він працював на адреналіновому піку, побічному продукті юності й професійності, – під’єднаний до кіберпросторової деки, яка проектувала його знетілену свідомість на узгоджену галюцинацію, звану матрицею. Він був злодієм і працював на заможніших злодіїв, які постачали йому екзотичні програми для проникнення крізь яскраві стіни систем корпоративної безпеки й прорубування вікон із краєвидом на родючі поля чужих даних.

Кейс припустився класичної помилки, якої божився не припускатися. Обікрав власних замовників. Лишив дещо собі й спробував перепродати в Амстердамі. Він і досі не розумів, на чому саме його впіймали, хоча тепер це вже не мало жодного значення. Він гадав, що його вб’ють, та вони лише посміхалися. Нехай, казали вони, лишає собі виручені гроші. Гроші йому знадобляться, – посміхались вони, – оскільки є всі гарантії, що працювати він більше ніколи не зможе.

Вони пошкодили його нервову систему якимось російським військовим мікотоксином.

Прив’язаний до ліжка в мемфіському готелі, він тридцять годин споглядав галюцинації, поки мікотоксин випалював його дар мікрон за мікроном.

Ушкодження виявилося незначним, безболісним і страхіт­ливо ефективним.

Кейс, який жив самою лише пристрастю до безтілесного існування в матриці, упав на самісіньке дно пекла. Колись він з’являвся в барах, осяяний славою підкорювача кіберпростору, і цей елітний статус позначався на ставленні до власного тіла. Плоть була для Кейса просто шматком м’яса. Тепер вона стала його в’язницею.

Усі свої активи він швиденько перевів у нові єни – товсту пачку паперової валюти, яка оберталася в закритому колообігу світових чорних ринків, наче мушлі серед жителів тихоокеансъких островів. По-білому вести справи готівкою в Агломератах було важко, а в Японії готівка вже була поза законом.

У Японії – Кейс палко вірив у це, наче в абсолютну істину –  він знайде своє зцілення. У Тібі. Може, в офіційній клініці, може, в темних провулках тіньової медицини. Назва «Тіба» була синонімом імплантації, зрощування нервів та мікробіоніки, а саме місто – Меккою для представників техно-кримінальних субкультур Агломератів.

Він бачив, як за два місяці в Тібі нові єни розійшлися на оплату нескінченних оглядів, аналізів та консультацій. Люди з підпільних клінік – остання його надія – спершу захоплювалися майстерністю каліцтва, потім невпевнено хитали головами.

Тепер він ночував у найдешевших готельних капсулах, де було чути запах порту, де галогенове марево освітлювало доки, наче велетенську сцену, де неможливо було побачити вогні Токіо через телевізійне мерехтіння нічного неба – воно затьмарювало навіть колосальний голографічний логотип «Фудзі Електрик» – і де Токійська затока видавалась антрацитовим плесом із острівцями пінопластових блоків, над якими кружляли мартини. За портом було місто, де корпоративні аркологічні комплекси височіли над димарями заводів і фабрик. Від порту його відділяло кілька старих вулиць без офіційної назви. Всі звали ту місцевість Нічним містом, і вулиця Нінсей була його серцем. Удень двері тамтешніх барів не відчинялись, а неонові вивіски та голограми спали мертвим сном під отруєним сріблом неба.

У чайній під назвою «Жар де те», за два квартали на захід від «Чату», Кейс запив подвійним еспресо першу за вечір дозу– плаский рожевий восьмикутник, міцний різновид бразильського дексу, придбаний у якоїсь Зоунової дівки. Стіни «Жару» прикрашали дзеркальні панелі в червоній неоновій облямівці.

Коли Кейс зрозумів, що в Тібі йому ніхто не допоможе, а гроші закінчуються разом Із надією на зцілення, він неначе вийшов на фінішну пряму перевтоми – хапався за будь-яку вуличну аферу з холодною зосередженістю, яка, здавалося, належала не йому, а комусь іншому. В перший місяць він убив двох чоловіків і одну жінку через суми, якими ще рік тому міг би запросто знехтувати. Вулиця Нінсей пила з нього соки, допоки не почала здаватися матеріалізованим прагненням смерті, яке він, сам про це не знаючи, носив у собі, наче вшиту під шкіру бульку з невідомою отрутою.

Нічне місто нагадувало декорації звихнутого соціал–дарвіністського експерименту, розробленого знудженим дослідником, котрий постійно тримав пальця на клавіші прискореної перемотки. Припини крутитися – і потонеш без сліду, та ризикни сіпнутися зарізко – і миттю порушиш поверхневий натяг на плесі чорного ринку. Так чи інакше, тобі не жити, і нічого по тобі не лишиться, крім нечітких спогадів якогось напіврухомого елемента типу Раца, хоча серце, чи леге­ні, чи нирки могли би зберегтися в тілі незнайомця, що тримав би напоготові пачку нових єн на випадок вдалого матеріалу для трансплантації.

Бізнес тут пронизував усе, наче фонове низькочастотне дзижчання, а смерть стала загальноприйнятою карою за лінощі, безтурботність, неоковирність, нездатність відповідати умовам певного збоченого протоколу.

Самотньо сидячи за столиком у «Жар де те» з бразильською пігулкою в шлунку, що саме починала діяти, із краплями поту на долонях, раптом відчувши, як дзвенить кожна волосинка на руках та грудях, Кейс зрозумів, що якоїсь миті опустився до гри із самим собою – давньої безіменної гри, останнього пасьянсу. Він більше не носив зброї, не розмінювався на осторогу. Він брався за найшвидший, найбезумніший вуличний заробіток і мав репутацію ділка, який може дістати будь-що. Він почасти визнавав, що навіть клієнти помічають ореол самознищення й потроху зникають, але глибоко в душі тішив себе ілюзією, що це ненадовго. Якась частина його особистості солодко очікувала смерті. Вона щосили намагалася не згадувати про Лінду Лі.

Кейс зустрів її в залі гральних автоматів одної дощової ночі.

У синій повсті сигаретного диму привидами прозорих голограм мерехтіли сцени із «Замку чарівника», «Танків на вулицях Європи»