Зоряні мандри капітана Небрехи - Юрій Дмитрович Ячейкін

— От побачиш, твоя феноменальна праця прикрасить сторінки усіх підручників для космонавтів, а дорогоцінний оригінал покладуть під кришталевий ковпак у Музеї космічних мандрів. Та ще оздоблять застереженням — “Руками не торкатися”. Я сам подбаю про це!

— Дякую, капітане, — нітився від щастя мій вірний штурман.

Отут я й наполіг:

— Ось чому, друже, я тобі раджу і, більше того, наказую — негайно заховати цей безцінний скарб, щоб він (боронь нас від астероїдів!) раптом не загубився у космічній безодні. І щоб ти не чіпав його аж до повернення на Землю! Бо ж зникнення цього документа буде непоправною втратою для всієї Сонячної системи.

Азимута мов громом ударило серед космічної тиші. Він застиг із роззявленим від подиву ротом.

Це була слушна нагода запалити люльку: я був певен, що мій вірний штурман отямиться не раніш, як за хвилину. І справді, рівно через шістдесят секунд він збентежено прохрипів:

— А яким побитом ми зробимо гак без обчислень?

— Який ще гак? — невинно поцікавився я.

Від цього запитання Азимут мало не збожеволів.

— Та щоб об’їхати оцей-от космічний. тандем! — заволав він і тицьнув пальцем в ілюмінатор.

— А навіщо нам робити об’їзд, — ласкаво запитав я, мов лагідна мати малу дитину, — коли ми залюбки проскочимо між ними?

— Як так? — отетерів Азимут.

— А отак, — розжовую йому. — Сам мусиш знати: якщо планета не падає на зірку, значить, сили тяжіння обох небесних тіл десь врівноважуються, тобто сходять нанівець.

— Ну, то й що?

— А те, що між ними мусить бути хоча б вузенька протока, де тяжіння не виявиш навіть з аптекарськими вагами. Повна тобі невагомість! Ось цією протокою нам і треба проскочити. Словом, сідай та обчислюй фарватер. Але врахуй, якщо ти схибиш хоч на одну тисячну світлової секунди, я за наше життя не поставлю й холодного попелу з моєї люльки.

Я демонстративно витрусив люльку і похмуро додав:

— У цьому випадку ми або згоримо в одному з протуберанців зірки-невидимки, або ж оздобимо якусь скелю планети намистом з власних кісток.

Та я даремно жахав мого хороброго помагача. Хлопець уже все второпав.

— Капітане! — захоплено вигукнув він. — Ваше відчайдушне рішення буде неоціненним дороговказом для майбутніх навігаторів. Я не маю жодних сумнівів, що на всіх зоряних картах цей шлях назовуть протокою Небрехи. Ваше ім’я стане поряд з ім’ям всесвітньовідомого капітана Магеллана! Адже капітан Магеллан теж не хотів робити гак навколо мису Горн.

Та хоч Азимутові й властивий був дар передбачення (це вам кожен засвідчить!), цього разу він помилився: усі лаври загарбав триклятий МОПС-3М. Але про це скажу потім…

Невдовзі ми вже обережно, мало не навпомацки, просувалися вперед вузенькою протокою серед загрозливих гравітаційних течій.

Щоб не потрапити зненацька у якийсь небезпечний вир, я наказав штурманові осідлати бушприт посудини. Азимут цупко тримав у протягнутій вперед руці мініатюрні ваги, вилучені з нашої невеличкої бортової аптечки. Що поробиш, довелося скористатися таким недосконалим, але, погодьтеся, незвичайним лотом, щоб ретельно промацувати кожен сантиметр фарватеру. Якби штурман був дівчиною або принаймні не шикував ошатними вусами, з нього тоді цілком можна було б писати портрет стародавньої богині правосуддя. Кращої натури годі й шукати!

Однак, хоч врівноважені сили тяжіння не спроможні були збити коробку з курсу, все ж час від часу вони настирливо нагадували про себе. За бортом раз у раз щось шаруділо та уривчасто лускало, ніби якийсь ненажера невтомно колов волоські горіхи.

Певна річ, я розумів, що діялося.

За час мандрів сучасні зорельоти обростають іржею та окалиною, як стародавні каравели черепашками. Моя малолітражка, безумовно, не була винятком, І от тепер, хоч яка мізерна була гравітація, вона робила своє діло: лущила борти ракети. Воно загалом виходило непогано. Зрештою коробка вислизне з цієї пастки чепурною, як опісля генеральної чистки у майстерні бляхаря.

Проте мене непокоїла одна моторошна думка. А що, як сили тяжіння повитягають з обшивки усі цвяхи? Коробка ж зруйнується, як карткова будівля. Жах! Але цвяхи, нівроку, трималися, бо я завбачливо позагинав їхні кінці. Аж тут сталося несподіване…

Нараз штурман шалено загупав ногою, ніби подорожував не на космічному транспорті, а на звичайній вантажній машині. Отак гупають пасажири по кабіні водія, коли вимагають нагальної зупинки.

Ну, такому досвідченому навігаторові, як я, це неважко було збагнути, і я негайно схопився за важелі гальм.

Коробка зависла непорушне.

Я глянув у носовий ілюмінатор і аж похолов: прямо по курсу бовваніла ще одна планета! Вона неухильно сунула просто на нас. Так ось чому Азимут вибивав по обшивці п’ятами тривожні дрібушки!

— Всі униз! — гукнув я. — Задраїти люки!

Азимута не довелося двічі запрошувати.

А планета невпинно насувалася, заступаючи нам шлях.

Це було дивовижне небесне тіло, як і все інше у цій винятковій системі. Не те дивувало, що навколо планети не було й атома атмосфери (таке часто-густо трапляється, візьмемо хоча б наш Місяць), а те, що на її поверхні не було жодного горбочка, жодної улоговини, жодного камінця. Вона була гладенька, як більярдна куля. А найдивніше те, що на її поверхні можна було побачити усі геологічні нашарування. Серед відполірованих кварцових покладів жовтіли жилові вузли золотих народжень. Могутні шари чорного антрациту ефектно виглядали поряд з білими мармуровими плямами і брунатною мозаїкою граніту. Словом, надра планети були як на долоні і сяяли усіма відомими у природі кольорами. Для геологів це був би сущий рай.

Проте