Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

Дівчина ласкаво всміхнулася йому як давньому знайомому, і навіть на зморшкуватому обличчі бридкої жінки з'явилося щось схоже на усмішку. Вони розговорились.

Марта, так звали стару, почала розпитувати Йосифа, хто він, де живе. Обережний Ганка сказав, що він син місцевого лісного сторожа.

Стара примружилась. Видно, не дуже вірила тому, що сказав юнак.

— А що ж ти тут робиш? Блукаєш та слухаєш, як ліс шумить? Не дуже втомливо для такого бравого молодика, — промовила вона.

— Тепер у місті важко знайти роботу, — ухилився від прямої відповіді Йосиф.

— Робота знайдеться скрізь і завжди, якщо доля ласкава. А ти, бачу, в сорочці народився, — зауважила стара. — Та ось, до речі, нам у замку робітник потрібен. Такий, як ти, — молодий, кмітливий. Чому б тобі не найнятися до нас на роботу замість того, щоб тинятися по лісу без діла? Я все бачу. Не дивись, що стара. Очі в мене, як у рисі. — І вона хитро примружилась, ніби бачила Йосифа наскрізь.

Слова старої та її несподівана пропозиція збентежили Ганку. Він мовчки стояв, понуривши голову.

— Чого ж ти мовчиш? — не вгавала стара. Вона поклала свою суху руку з гачкуватими пальцями на плече Ганки і, зазираючи йому в очі, промовила приглушеним голосом, як говорять змовники: — Не бійся. Нічого не бійся. Ми люди не цікаві. Хто ти, звідки, можливо, замітаєш якісь сліди — нам байдуже. Добре працюватимеш, то й під захист тебе візьмемо, якщо виникне потреба. І платою будеш задоволений. Не личить такому здоровому все життя на чужій шиї сидіти!

Ганка навіть здригнувся. Ця стара Марта або дуже хитра й догадлива жінка, або якимось чином дізналася про нього. І в тому, і в іншому випадку йому не випадає відмовлятися — це тільки нашкодило б. До того ж його становище й справді гнітюче. Не можна ж весь час зловживати гостинністю Вельтманів!

І все-таки Ганка не міг наважитись. Він підвів голову й запитливо глянув на дівчину, шукаючи відповіді в її очах. Ці волошкові очі дивились на нього сумовито, зосереджено і нібито заклопотано.

«Вона не хоче брати на себе відповідальність, але, здається, їй не буде неприємно, якщо я дам згоду», — так витлумачив Йосиф німу відповідь дівчини.

А стара немов читала його думки. Хитнувши головою на дівчину, промовила:

— І Нора не так нудьгуватиме.

Ганка кинув погляд на дівчину, але вона опустила очі.

— Мені треба подумати, — нерішуче відповів Ганка.

— Авжеж, подумай, — сказала Марта, усміхаючись беззубим ротом. — Завтра опівдні ми чекатимемо тебе на цьому місці.

— Відчувало моє серце, що ця зустріч у лісі не доведе до добра, — сказав Вельтман, похитуючи головою.

Собака весело біг додому, за ним прямували Вельтман та Ганка, що зустрілися в лісі.

— Ще нічого поганого не сталося, — зауважив Танка, хоча в самого було тривожно на душі. Юнак розумів, що це не звичайні господарі, які наймають служника для дому, що він може потрапити в тяжку залежність, рівноцінну ув'язненню. Ще невідомо, які небезпеки чекають на нього в старому замку. Тільки думка про Нору трохи заспокоювала його.

— А я думаю, — вів далі Вельтман, — що найкраще для тебе — втекти якнайдалі, поки павуки, що гніздяться в замку, не обснували тебе павутиною. Мені й моїй старенькій, звичайно, важко буде розлучатися з тобою. Ми звикли до тебе, Йосифе, полюбили… Та легше знести розлуку, аніж загибель.

Йосиф схопив на льоту суху гілку, що впала з дерева, змахнув нею, ніби відганяючи невидимого ворога, і завоїсто відповів:

— Так уже й загибель. Ти сьогодні каркаєш, мов старий ворон, мій добрий Моріце.

— Старий ворон каркає тому, що бачив на своєму віку значно більше, ніж жовтороті пуцьверінки, — повчально зауважив Моріц.

— Але ми, жовтороті, також бачили дещо таке, чого старим воронам і в сні не снилось, — гарячкував Ганка. — Ти кажеш — утікати. А куди тікати? Ти ось знаєш свою ділянку, а про інший світ тільки щось чував або читав у старих газетах. Я ж сам усе бачив, на собі випробував. Ти не уявляєш, у що перетворилася наша країна. Тікати! Куди? До дідька в лапи — в Німеччину? В Словаччину? Удав міцно затиснув нас з усіх боків. А де ще є лазівка, там посилили охорону. Тисячі двоногих псів полюють по всій країні за такою дичиною, як я. Не встигну я відійти і на двадцять кілометрів од домівки, як ці нишпірки натраплять на мій слід.

— Що ж ти вирішив?

— Я просто відмовлюся од їхньої пропозиції, та й годі.

— А якщо вони не відмовляться од тебе? Якщо ти їм потрібен? Зрозумій, Ганка, що ти вже на прикметі. Не маю сумніву, що ці добродії з замка користуються підтримкою нових господарів. Відмовишся — тобі загрожує арешт.

Ліс порідшав. На невеликій галявині показалась хатина лісника. З димаря вився димок. Дбайлива Берта готувала вечерю. Собака, потягши носом, побіг швидше. Ганка і Вельтман, навпаки, уповільнили ходу. Вони хотіли вирішити справу до зустрічі з Бертою.

— Ну, то як ти вирішив? — знову запитав Моріц.

— Я піду завтра в замок, дізнаюся, що це за люди, яка робота. Не посадять же вони мене одразу на ланцюг. Можна попрацювати кілька днів. Якщо не поладнаю з ними, втечу.

Вельтман мовчки кивнув головою на знак згоди.

— А тепер веселіше, хлопче. Як перед фотографом, — сказав він, одчиняючи двері.

Цієї ночі Ганка погано спав, а рано-вранці вирушив до замка.