Координати чудес - Роберт Шеклі

— Сподіваюся, що ні, — відповів Виграш.  — Щось це місце діє мені на нерви. Роздивися, будь ласка, як слід. Пам’ятай, що схожість — не обов’язково тотожність.

Але ж Кармоді бачив, що стоїть на розі Бродвея і 50-ї вулиці! Ось і вхід у підземку, станція просто перед ним! Так, він удома! І він поспішив до підземки, рушив униз по сходах. Все знайоме радісно збуджує і водночас навіює сум. Мармурові стіни вкриті вологою, блискуча монорейка вибігає з одного тунелю й зникає в іншому…

— Ох! — вирвалося у Кармоді.

— В чім річ? — запитав Виграш.

— Ні в чім… Я передумав. Мабуть, я краще прогуляюся по вулиці.

Кармоді повернув назад, спокійно рухаючись до світлого прямокутника неба у рамці виходу. Та звідти посунув натовп і перепинив шлях. Кармоді став проштовхуватися до виходу, та натовп тягнув його назад. Мокрі мармурові стіни здригнулись і судомно запульсували. Блискуча монорейка скочила з опор, скрутилася гадючим язиком і блискавично метнулася в його бік. Кармоді побіг, збиваючи зустрічних і все ж помічаючи, що вони одразу зводилися на ноги, ніби іграшки-покивани. Мармурова підлога зробилася м’яка й липуча. Його ноги в’язли, люди зімкнулися круг нього, а монорейка заколивалася над головою.

— Сітрайте! — заволав Кармоді.  — Заберіть мене звідси!

— І мене! — вискнув Виграш.

— І мене! — зойкнув підступний хижак.

Бо це він і ніхто інший спритно прикинувся підземкою, в пащу котрої так необачно заліз Кармоді. Сітрайт не давав про себе знати. Ніщо не змінилося. Кармоді в голову закралася жахлива думка, що Сітрайт міг вийти пообідати, або в туалет, або ж розмовляє по телефону. Блакитний прямокутник неба вужчав, вихід ніби змикався. Постаті довкола втратили людську подобу. Стіни зробилися багрянисто-червоними, напружилися, затремтіли і почали зсуватися. Гнучка монорейка пожадливо обхопила ноги Кармоді. З утроби хижака забурчало й лавиною пішла слина. (Здавна відомо, що кармодіїди хамлуваті й не вміють поводити себе за столом).

— Рятуйте! — заволав Кармоді, коли підошви його черевиків розчинилися в травних соках.  — Сітрайте, рятуйте мене!

— Рятуйте його, рятуйте його! — ридав Виграш.  — Якщо це важко, то рятуйте мене! Витягніть мене звідси, і я дам оголошення у всі відомі газети, скличу комітети, організую ініціативні групи, вийду на вулиці з плакатами, — за смерть Кармоді треба помститися! І надалі я беру на себе обітницю…

— Припини теревені, — почувся голос, за яким Кармоді впізнав Сітрайта.  — Ганьба! А ви, Кармоді, запам’ятайте на майбутнє; треба думати, перш ніж лізти в пащу свого хижака. Моя контора не для того, щоб кожного разу витягувати вас із зашморга в останню мить!

— Але зараз ви мене врятуєте? — мовив Кармоді.  — Врятуєте? Врятуєте?

— Уже врятував, — сказав Сітрайт. І коли Кармоді озирнувся навкруги, то побачив, що справді врятований.

Сітрайт, мабуть, переніс його не дуже дбайливо, бо після коротенького затьмарення Кармоді опинився на задньому сидінні таксі. Місто знову дуже нагадувало Нью-Йорк, а Кармоді, судячи з усього, отямився посеред розмови.

— Що ви казали? — спитав таксист.

— Нічого я не казав, — відповів Кармоді.

— Ох! Мені здалося, ви щось казали. Так от, а я кажу, що тамечки новий хмарочос Фламмаріона.

— Знаю, — якось мимоволі вирвалося у Кармоді.  — Я допоміг його збудувати.

— Справді? Сила! Уже скінчили, га?

— Так, — сказав Кармоді. Він витяг з рота сигарету й скривився.  — 3 цими сигаретами також скінчено.  — Похитав головою і пожбурив сигарету через вікно. Кармоді ніби розполовинився. Його слова і вчинки були природні тільки для частини Кармоді (активного «я»). Друга частина Кармоді (рефлективне «я») спостерігала за першою з усе дужчим подивом.

— Що ж ви не кажете одразу? — здивувався таксист.  — Ось спробуйте моїх.

Кармоді подивився на розкриту пачку в таксистовій руці,

— Палите «Кулз», так?

— Тільки їх, — запевнив таксист.  — «Кулз» із дрібкою ментолу так смакують, як ніколи.

Кармоді ввічливо імітував подив. Взяв пачку, видобув «цвях у домовину» і запалив. Таксист, посміхаючись, дивився на нього в дзеркало заднього огляду. Кармоді затягнувся, зобразив на обличчі задоволення, поволі й з насолодою випустив дим.

— Ого! — сказав він.  — Тут щось домішане!

Таксист кивнув з поважністю східного мудреця.

— Всі ми, любителі «Кулз», вважаємо так само… Ось ми й приїхали, сер. «Уолдорф-Асторія».

Кармоді розрахувався й почав виходити. Таксист, і далі усміхаючись, відхилився на спинку.

— Гей, містере, — гукнув він, — а мої «Кулз»?

— Ох! — похопився Кармоді. Віддав пачку і теж посміхнувся таксисту. Авто від’їхало, а Кармоді залишився стояти перед готелем «Уолдорф-Асторія».

На його плечах було добротне пальто фірми «Берберрі». Про це одразу повідомляв ярличок, пришитий не під коміром, а зовні, на правому рукаві. І всі інші ярлички також були назовні: всім одразу впадало в око, що сорочка в Кармоді від «Ван Гойзена», краватка від «Графині Мари», костюм від «Гарта, Шафнера й Маркса», шкарпетки «Ван Кемпа», черевики кордовської шкіри від «Ллойда і Хейга». На голові капелюх «борсоліно», виготовлений у Райму з Мілана. Руки облягали замшеві рукавиці від Л. Л. Біна. Зап’ясток прикрашав самонакрутний хронометр («Одемар Піккар»), а заразом калькулятор, таймер, суматор часу, календар, будильник — і все це з гарантованою точністю плюс — мінус шість секунд на рік.

До того ж від Кармоді віяло слабким запахом чоловічого одеколону «Дубовий мох» фірми «Аберкромбі та Фрітч». Все на ньому цілком пристойне, хоча, безперечно, не справжній шик. Рівню відповідає, та від себе він сподівався більшого. Адже він честолюбний, хоче рости, сподівається бути серед тих, що мають ікру на столі не тільки на Різдво, що носять сорочки від