Морт - Террі Пратчетт

Морт дивився, як її губи мовчки рухаються й усвідомив, що він також рахує пошепки. 

— Три, чотири… 

Щось глухо гупнуло, почувся притишений зойк і запала тиша. 

— Як гадаєш, ти його вбила? — запитав Морт трохи згодом. 

— Де, тут? І взагалі я щось не почула від тебе кращої ідеї. 

— Ну, так… Але він усе-таки літня людина. 

— Ні, не літня, — відрізала Ізабелл, лізучи драбиною вниз. 

— Дві тисячі років не жарти. 

— Шістдесят сім і крапка. 

— У книжках сказано… 

— Казала вже, час тут не діє. Тут несправжній час. Ти мене слухаєш взагалі, хлопче? 

— Морте, — виправив Морт. 

— І припини мені на пальці ставати, я швидше не можу. 

— Пробач. 

— І не будь таким боягузом. Ти хоч уявляєш, як тут нудно? 

— Мабуть, ні, — сказав Морт і зі щирою надією в голосі додав: — Про нудьгу я чув, та якось не випадало спробувати. 

— Жахлива штука. 

— Коли вже на те, хвилювання теж не мед. 

— Будь-що краще за все це. 

Знизу почувся стогін і потік проклять. 

Ізабелл придивилася до мороку. 

— Очевидно, прокльонні м’язи я йому не пошкодила, — сказала вона. — Гадаю, такі слова мені чути не пасує. Це шкідливо для моралі. 

Альберт сидів на підлозі під стелажем, бурмотів і розтирав забиту руку. 

— Не варто здіймати стільки шуму, — сухо сказала Ізабелл. — Нічого вам не зробилося, батько тут такого не дозволяє. 

— Нащо було так зі мною? — стогнав Альберт. — Я нікому не хотів зашкодити. 

— Ви нас хотіли скинути з драбини, — сказав Морт, допомагаючи старому підвестися. — Я про це прочитав. Дивно, що ви до магії не вдалися. 

Альберт розлючено витріщився на нього. 

— То ви дізналися, чи не так? — тихо сказав він. — Ох і щастячко ж для вас. Не маєте ви права винюхувати. 

Він насилу підвівся, скинув із себе Мортові руки й покульгав до виходу між мовчазних полиць. 

— Ні, заждіть, — сказав Морт, — нам ваша допомога потрібна! 

— Ах, ну звісно, — кинув Альберт через плече. — Це ж так розумно! Гадаєте, можна піти понишпорити, порозвідувати про чуже життя, а потім прийти й вимагати допомоги. 

 — Я просто хотів дізнатися, чи ви — це справді ви, — пояснював на ходу Морт. 

— Я це я. І так в усіх. 

— Але якщо ви не допоможете, станеться дещо страшне! Є одна принцеса, і вона… 

— Страшне трапляється весь час, хлопче… 

— Морте… 

— … І не варто сподіватися, що я чимось тут зараджу. 

— Але ж ви були наймогутнішим! 

Альберт спинився на хвильку, але не озирнувся. 

— Був наймогутнішим, був. І не намагайтеся мене улестити. Я неулещуваний. 

— Та навіть пам’ятники вам ставили, — сказав Морт, намагаючись не позіхати. 

— Тоді люди дурніші, ніж я вважав. — Альберт дійшов до сходів, що вели до бібліотеки, піднявся ними й зупинився, світло від свічок позаду окреслювало його постать. 

— Тобто ви не допоможете? Навіть коли могли б? 

— Ви подивіться на нього! — гаркнув Альберт. — Немає сенсу достукуватися до мого доброго нутра крізь оцей-от панцир, тим паче, що нутро в мене теж броньове нівроку. 

Він так протупотів бібліотечною підлогою, ніби вона йому завинила, й грюкнув дверима. 

— Отакої, — сказав Морт розгублено. 

— А чого ти хотів? — різко спитала Ізабелл. — Йому давно вже начхати на всіх, крім батька. 

— Та мені здалося, що він допоміг би, якби я мав змогу пояснити докладніше, — сказав Морт і похнюпився. Енергійність, яка тримала його на ногах дотепер, випарувалася, і голова зробилася ніби свинцева. — Ти знаєш, що він був славетним магом? 

— Це ні про що не каже, чарівники необов’язково приємні й добрі. Не варто лізти до чарівників, читала я колись, бо відмови ранять. — Ізабелл підступила до Морта ближче й трохи заклопотано заглянула йому в очі. — Вигляд у тебе, ніби у вчорашньої їжі. 

— Все гразд, — нерозбірливо пробурмотів Морт, важко ступаючи сходами, що вели до шурхотливих бібліотечних стелажів. 

— Не все. Тобі б виспатися добре, хлопче. 

— Мрт, — пробурмотів Морт. 

Він відчув, як Ізабелл вклала його руку собі на плече. Стіни поволі пливли повз нього й навіть звуки власного голосу здавалися йому далекими, а ще він потай від самого себе мріяв, як вляжеться на рівній кам’яній підлозі просто зараз і спатиме довіку. 

Скоро повернеться Смерть, казав він собі, відчуваючи, як його слухняне тіло напівведуть — напівнесуть коридорами. 

Немає ради на все це, треба зізнатися Смерті. Не така вже він злюща скелетина. Треба просто добрати слова й усе пояснити. А тоді можна було б нарешті заспокоїтися й поспа… 

— На якій посаді дотепер працювали? 

— ПЕРЕПРОШУЮ? 

— Чим заробляли на життя? — запитав худенький юнак за конторкою. 

Особа в чорному плащі невпевнено посовалася. 

— Я ДОПРАВЛЯВ ДУШІ В КРАЩИЙ СВІТ. БУВ КІНЦЕМ УСІХ СПОДІВАНЬ. ОСТАННІМ АРГУМЕНТОМ. УБИВЦЕЮ, КОТРОГО НЕ СПИНИТИ Й ВІД ЯКОГО НЕ СХОВАТИСЯ. 

— Так, ясно, ясно, але які навички ви засвоїли? 

Смерть замислився. 

— ГАДАЮ, ЗДОБУВ ПЕВНИЙ ДОСВІД КОРИСТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ РЕМАНЕНТОМ, — невпевнено запропонував він зрештою. 

Юнак несхвально похитав головою. 

— НІ? 

— Це місто, пане… — він опустив погляд на папери і вкотре почувся незручно, бо не міг прочитати ім’я. — Пане… Пане… Із полями в нас тут не дуже. 

Він поклав ручку й так усміхнувся, ніби вчився цього за підручником. 

Анк-Морпорк недостатньо розвинуте місто, щоби мати біржу праці. Робота в людей з’являлася, коли батьки їх прилаштовували до своєї справи, або завдяки вродженим талантам, або по знайомству. Однак попит на обслугу таки був, тож коли торгівля в місті вибухово зросла, худенький юнак на ім’я пан Ліона Кібл винайшов фах агента з працевлаштування і саме в цю мить усвідомлював, який цей фах непростий. 

— Шановний пане, — він глянув у записник, — пане. У місто весь час приїздять нові люди, бо тут — тільки на їхню думку, на жаль, — більше грошей. Даруйте на слові, та мені здається, що у вашому житті зараз невдалий період. Припускаю, що ви, мабуть, надали б перевагу чомусь витонченішому, аніж, — він знов глянув у записник і насупився, — «щось приємне з котами чи квітами». 

— ПЕРЕПРОШУЮ, АЛЕ Я ВІДЧУВ, ЩО НАСТАВ ЧАС ЩОСЬ МІНЯТИ. 

— На музичних інструментах граєте? 

— НІ. 

— Теслярство? 

— НЕ ЗНАЮ, НІКОЛИ НЕ ПРОБУВАВ. — Смерть дивився на свої ноги, і йому ставало дуже соромно за себе. 

Кібл посовав папери по столу й зітхнув. 

— Я ВМІЮ ХОДИТИ КРІЗЬ СТІНИ, — озвався Смерть, бо відчув, що розмова зайшла в глухий кут. 

Кібл аж засвітився. 

— Ви не могли б продемонструвати? Це може бути цінна навичка. 

— ГАРАЗД. 

Смерть відсунув стілець, упевнено підійшов до найближчої стіни. 

— АЙ. 

Кібл уважно спостерігав. 

— То показуйте, не соромтеся, — сказав він. 

— ЕМ. СКАЖІТЬ, А ЦЕ ЗВИЧАЙНА СТІНА? 

— Підозрюю, так. Я не фахівець. 

— ЗДАЄТЬСЯ, У МЕНЕ З НЕЮ ПЕВНІ ТРУДНОЩІ. 

— Це очевидно так. 

— ЯК ЗВЕТЬСЯ ТЕ ВІДЧУТТЯ, КОЛИ ПОЧУВАЄШСЯ КРИХІТНИМ, І СТАЄ ДУЖЕ ГАРЯЧЕ? 

Кібл крутив у руках олівець. 

— Як пігмей? 

— НА «П» ПОЧИНАЄТЬСЯ. 

— Приниження? 

— Так, — сказав Смерть, — ТОБТО, ТАК. 

— Наскільки можу судити, у вас немає жодної корисної навички чи таланту. Ви про викладання не думали? 

Смертине обличчя застигло у жахній гримасі. Звісно, воно завжди було таким, однак цього разу відображало почуття свого господаря. 

— Тут така штука, — сказав Кібл доброзичливо, поклавши олівець і склавши долоні, — що нечасто, вкрай нечасто випадає мені шукати роботу для… Як ви це назвали? 

— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ. 

— О, так. А що це таке, до речі?