Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

Двері прочинилися. Пріс, за спиною якої не світилася жодна лампа, виглянула у темряву коридору.

— У вас змінився голос,— помітила вона.— Став дорослішим.

— Мав кілька рутинних оборудок на роботі. Як завжди. Д-дозвольте м-мені за-зайти...

— Зараз про все мені розкажете, — вона відчинила двері ширше, щоб він мав змогу ввійти. А тоді, побачивши, що він приніс, аж вигукнула від радості; її обличчя засвітилося яскравою чарівною втіхою. Але майже одразу, без застережень, болісна гіркота поглинула її радість і скувала обличчя, немов твердим цементом. Втіхи як не було.

— Що трапилося? — запитав він. Поніс пакунки й пляшку на кухню, поклав їх на стіл і поквапився назад до кімнати.

— Тільки гроші дарма на мене викинули, — прошепотіла Пріс.

— Чому дарма?

— Ох... — вона стенула плечима і безцільно пішла геть, сховавши руки до кишень досить-таки старомодної спідниці. — Колись я вам розповім, — вона підвела очі. — Дуже вам дякую. Але тепер ідіть додому. Хочу побути на самоті, — дівчина невпевнено рушила до вхідних дверей у передпокої. Ледве переставляла ноги і здавалася дуже втомленою й геть розбитою.

— Я знаю, в чому річ, — мовив він.

— Що? — Її голос, коли вона знову відчинила двері, опустився ще нижче в яму безсилля, став млявим і байдужим.

— Ви не маєте друзів. Вам тепер ще гірше, ніж було вранці; це тому...

— Я маю друзів, — несподівана впевненість додала твердості її голосу. Вона відчутно відновила свою бадьорість. — Чи, точніше, мала. Аж сімох. Спочатку їх було семеро, але, на превеликий жаль, на їхній слід вийшли мисливці за головами. Тож дехто з моїх друзів, а може, й усі, вже мертві, — вона підійшла до вікна, незворушно дивилася на поодинокі вогники в пітьмі. — Можливо, я — остання з усіх восьми. Тому, може, ви й маєте рацію.

— А хто такі мисливці за головами?

— Ось як. Ви, люди, навіть не знаєте. Мисливці за головами — це професійні вбивці, яким передають список тих, кого вони мають убити. Їм платять певну суму — тисячу доларів, наскільки мені відомо, саме така тепер такса — за кожного вбитого. Як правило, вони укладають контракт із міськими органами влади, тому отримують ще й зарплату. Але невисоку, щоб стимулювати їх до роботи.

— Це точно? — запитав Ісидор.

— Так, — вона кивнула головою. — Ви маєте на увазі, чи я впевнена, що їх стимулюють? Так. Їх стимулюють, і вони насолоджуються своєю роботою.

— Думаю, ви помиляєтеся, — сказав Ісидор. За все своє життя нічого схожого він ніколи не чув. Бастер Френдлі, наприклад, ніколи про таке не згадував. — Адже це суперечить сучасній етиці мерсеризму, — зауважив він. — Усе живе — єдине; «жодна людина — не острів», як у стародавні часи говорив Шекспір.

— Джон Донн.

Ісидор замахав руками від сум’яття.

— Це гірше від будь-чого, що мені доводилось чути. Невже ви не можете звернутися до поліції?

— Не можу.

— І вони вас вистежують? Вони можуть будь-якої хвилини прийти сюди і вбити вас? — тепер він збагнув, чому дівчина в усьому таїлася. — Не дивно, що ви така перелякана й нікого не хочете бачити.

А сам подумав: «У неї якась манія. Психічний розлад. Мабуть, манія переслідування. А може, це наслідок ушкодження мозку пилюкою, а вона — звичайнісінький спеціал».

— Я першим їх уколошкаю, — випалив він.

— Чим? — вона слабко усміхнулася й показала свої невеликі, рівні зуби.

— Отримаю ліцензію на носіння лазерного пістолета. Це нітрохи нескладно. Тут віддалений район. Немає поліцейських патрулів, і кожен дбає сам за себе.

— А коли вас тут не буде, ну, коли підете на роботу?

— Я візьму відпустку!

— Дуже люб’язно з вашого боку. Але якщо мисливці за головами вже порішили інших, себто Макса Полокова, Ґарланда, Любу, Гаскінґа і Роя Бейті... — вона запнулася. — Роя й Ірмґард Бейті. Якщо й вони мертві, то вже нічого для мене не має значення. Вони — мої найкращі друзі. Якого біса від них немає жодної звістки? — вона сердито вилаялася.

Він пішов до кухні й знайшов там запорошені, довго ніким не вживані тарілки, миски й склянки; почав їх мити в раковині, вода потекла спочатку з іржею, а потім очистилася і навіть стала теплою. Тут до кухні зайшла Пріс і сіла за стіл. Він відкоркував пляшку шаблі. Порівну розклав у тарілки персики, сир і соєвий соус.

— Що це таке біле? Не сир. Он там, — показала вона.

— Сироватка, зроблена із соєвих бобів. Якби я ще мав... — він запнувся, почервонівши.— Зазвичай її додавали до м’ясної підливи.

— Андроїд, — пробурмотіла Пріс. — Таких помилок припускаються андроїди. І це їх видає.

Вона підійшла до нього ззаду, а тоді, на його превеликий подив, обняла за талію й на мить притулилася до його спини.

— Спробую персик, — сказала вона й обережно взяла своїми довгими пальцями рожево-оранжевий пухнастий шматочок. А тоді, розжовуючи той шматочок персика, вона почала плакати. По щоках потекли холодні сльози, які потім скрапували на її блузку. Він не знав, що робити, і розкладав їжу далі.

— Прокляття! — випалила вона люто. — Бачите... — повільним, розміреним кроком вона відійшла від нього,— ... ми жили на Марсі. Ось чому я знаю все про андроїдів.

Її голос задрижав, але вона говорила далі. Видно, для неї дуже багато значило, що її хтось вислухає.

— І єдині люди на Землі, кого ви знаєте, — це ваші друзі, екс-емігранти, — уточнив Ісидор.

— Ми знали одне одного ще до від’їзду. Жили неподалік Нового Нью-Йорка. Рой Бейті й Ірмґард мали аптеку; він був фармакологом, а вона — спеціалістом у сфері косметики: креми, мазі, лосьйони; на Марсі існує великий попит на всілякі засоби для шкіри. І я... — вона завагалася,— ...отримувала різні ліки від Роя... особливо спочатку, бо... хай би там що казали, але Марс — жахливе місце. А це... — Пріс одним різким помахом руки обвела всю кімнату,— ...ще нічого. Ви думаєте, що всі мої страждання від самотності. Увесь той бісів Марс — це суцільні страждання! Там справжній