ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Словом, війна прийшла і сюди, в цей тихий і, здавалося, такий спокійний куточок старого рибалки. Прийшов основний зміст війни — руйнування. Різниця була невелика: там зміталося з лиця землі те, що віками створювали люди, тут гинули мільйоннолітні витвори природи. Незабаром дійшло і до людей; однією з перших жертв був старик.
Його новий приятель відкрив йому і таємницю свого «лову». Він був спеціалістом по вибухових роботах, тому вільно розпоряджався вибуховими матеріалами. Недавно, працюючи на спорудженні підземного аеродрому у верхів’ї Кінціга в Бадені, він спробував у вільний час глушити рибу в річці. За якихось дві-три години йому вдавалося наповнювати оцього самого човна так, що він уже не міг пливти… Але тут, на озері, — він уже пробував, — щось нічого не виходить… треба знати місця…
Старий був чесний рибалка і некорисливий чоловік. Він ненавидів будь-яке хижацтво. Він знав, що під час глушіння виловлюється лише невелика частина риби, решта — гине, розкладається на дні, що на ту напівживу, покалічену рибу, яка залишається живою, нападають заразні хвороби і через деякий час мор майже повністю спустошує водоймище… Але…
Але… доведеться, мабуть, залишити це місце, міркував рибалка. Якщо завод, виходить — робітниче селище там, на березі, човни, пристань, катання, купання, різні риболови… Та й глушитимуть все одно, доки йде будівництво. Таких «любителів» тепер чимало… Ні, не для того він оселився тут. Треба кидати ці місця. Переселятися. Виходить, потрібні гроші…
А «приятель», тим часом, продовжував розгортати свою програму, з дивним тактом потрапляючи в тон думкам старого. Ну, хіба вигідно ловити в день по двоє-троє оцих «поросят»? Це ж смішно. Бабахнути два-три рази, взяти тонну. І — в Мюнхен, на базар. Часи голодні, розхапають враз. Машина в нього є: в будь-який момент — якихось півтори години і — там. Усе просто!..
Старик боровся з собою. Загалом усе це було, звичайно, цікаво. Особливо — техніка справи. Він уже не раз чув розповіді про глушіння, але багато чого не розумів, і йому дуже хотілося тільки подивитися, як це робиться. До речі, і перевірити себе, свої знання про рибу… Міркування про вигоду, про гроші були десь на останньому плані, але все-таки були…
Коротше кажучи, він вирішив спробувати.
Обережно підвівши човна до місця, де, на його думку, в цей час повинна бути велика риба, тремтячими від хвилювання руками він сам підніс свою запальничку до кінчика шнура, що, мов хвіст пацюка, стирчав з долонь техніка, які стискали щось на зразок великого шматка прального мила. Той не поспішаючи перевірив, чи горить шнур, і тихо опустив брусок з хвостиком у воду.
Старий рибалка судорожно замахав веслами, женучи човен геть від цього місця. Голова його сховалася в плечі, лоб зморщився, очі примружилися — він чекав страшного вибуху, — одного з тих, які іноді долинали з того берега, — фонтана води, можливо, загибелі… Він дуже хвилювався. Але не встиг зробити п’яти-шести рухів, як технік сказав:
— Годі, досить.
В ту ж мить він відчув різкий удар в дно човна, що супроводжувався коротким, сухим, якимсь підводним тріском. Рівна гладінь води в тому місці, де був опущений брикет, раптом помітно вигнулася, тоді побіліла, зашипіла і почала осідати. Технік наказав повернути човна назад, узяв підсаку на довгій рукоятці і на весь зріст став на ніс, оглядаючи воду довкола. Старик дивився на нього і — теж на воду і в цю мить хотів, щоб ніяка риба не показалась.
Все-таки він перший помітив легкий сплеск попереду, ліворуч, і руки його самі швидко і спритно спрямували човна туди. «Порося», грубо викинуте з сачка, з великої висоти важко ударилося об дно човна і лежало, дрібно трусячи хвостом. Старий ніколи б не дозволив собі так поводитися з рибою, особливо з таким красенем. Він добре бачив його, поглядаючи краєчком ока. Прямо подивитися на нього він не міг, тому що боявся зустрітися з ним поглядом…
Світлі черева і лискучі боки риби з’явилися одразу в кількох місцях. Технік мовчки вказував напрям, і старий покірно виконував його розпорядження.
Човен наповнювався рибою.
А в душі старого все наростала і збільшувалася темна, гнітюча порожнеча. Йому було однаково… Війна уже підкосила його.
Після цього на превеликий подив своїх мюнхенських родичів, старий частіше почав навідувати їх у місті, причому майже завжди трохи напідпитку. На запитання відповідав лаконічно і, тому що не любив брехати, досить точно: останнім часом він добре пристосувався ловити рибу в цьому озері… А в найближче сімейне свято він зібрав усіх і влаштував гучний бенкет. Був тут і його любимчик — племінник Вольф. йому дядько по секрету розповів усе…
Це був той самий Вольф, приятель Ганса, який брав активну участь в організації зарядної акумуляторної станції на початку Вольфратсгаузенського шосе.
На другий же день він разом з дядьком-«дідом» поїхав до нього на озеро, прихопивши з собою солідну суму грошей, які дав Гансу Мюленберг.
Отак і переплітаються низки життєвих подій, і, якщо придивитися, нема нічого випадкового ні в самих цих низках, ні в переплетіннях і зустрічах.
* * *
Настав останній день роботи. Десь опівдні Ганс повільно підійшов до Мюленберга і невесело сказав:
— У мене все готове.
І все-таки інженер здригнувся, — Ганс помітив це з його блискавичного погляду. Так, це був кінець. Щойно він сам закінчив останню операцію — перевірку паралельності оптичних осей променя і візира. Однак Мюленберг зразу оволодів собою.
— Так…
