ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Маленьке це слово «вони» не тільки виявило спільність позицій Мюленберга і Ганса, не тільки запалило в їх серцях вогник справжньої дружби, але стало поштовхом до цілого перевороту в свідомості Мюленберга. Він зрозумів, що він — ми, які обов’язково повинні існувати, коли існують вони. Хто це — ми? Він, Ганс і друзі Ганса, про яких він давно догадується? Ні, не в цьому справа. Це значно більше. Ми — це другий ідеологічний табір, це другий бік фронту великої боротьби, а він і Ганс — партизани в таборі ворога! І справа їх — не особистий протест обурених громадян, а — місія фронту!.. От чортівщина! Як же це сталося? Виходить, зараз цього не можна уникнути!
Ех, як пізно, як пізно все це прийшло в його повільно думаючу голову! Було б це хоча б на місяць раніше — і він не став би, як дурник, носитися з цією ідіотською, інтелігентською, так, інтелігентською етикою, запросто обдурив би Гросса під час тієї знаменної перевірки іонізатора і одвів би всі нещастя, врятував Гросса, його ідею, себе… і Ганса.
І Ганса. Звісно, і Ганса… Чорт забирай, скільки витримки! От він спокійно показує йому сліди від якихось затискачів на аркушах, говорить про копії, зроблені «ними». Наче він не знав цього раніше, як і сам Мюленберг, — «вони» не такі наївні, щоб повернути їм розрахунки та й саму машину, не залишивши у себе копій… І от він все-таки говорить про це, щоб так, — обережно і делікатно, — перевірити, чи не позабув Мюленберг про цю важливу обставину. Він допомагає Мюленбергові.
Але ж Ганс, звичайно, розуміє, що чекає його зараз. Тільки завдяки зв’язкам Гросса він досі не потрапив до армії. Тепер — кінець. Ще одна мобілізація, а вона, звичайно, скоро буде, і в Німеччині не залишиться жодного юнака, старшого шістнадцяти років. Ганса пошлють воювати проти своїх… Добре ще, коли пощастить зберегти його до кінця роботи. Але Ганс поводиться так, наче він нічого не підозріває про цю страшну загрозу. Це він оберігає Мюленберга від зайвих турбот і тривог…
У Мюленберга ніколи не було дітей. А як добре, либонь, було б мати сина… Отакого…
…Еволюція в свідомості інженера з кожним днем ставала значимішою і відчутнішою для нього самого. Сліпий прозрівав. Кожного разу, коли лікар під час обходу знімав з його очей пов’язку, він все виразніше розрізняв навколишні предмети.
Як його лікували, хворий не знав, це йому було байдуже, він стежив лише за своїм зором. Потім він звик бачити і зацікавився методом лікування. Він згадав, що воно йшло окремими етапами. Спершу йому впорснули препарат, який полегшив його страждання і викликав довір’я до лікаря. Цим препаратом було маленьке слово «вони». Потім почала діяти хірургія. Лікар зробився жорстокий і холодний, його скальпель врізався в найуразливіше місце, і хворому довелося напружити всі сили, щоб не похитнутися. «Десять років ви працювали і не знали, що робите? Соромтесь, ви не дитина!..» — Ось яка була операція…
Але як вона допомогла!
Коли він залишився один і його оточили «вони», він зірвав пов’язку, пластирі, шви, — щоб кинутися на Вейнтрауба, — і побачив світ, усе довкола!
І тепер усе далі відходить од нього туман, стають видимими всі далекі плани…
— Нічого, Ганс, — відповів, нарешті, Мюленберг. — Тепер це не має значення. Хай вони сушать собі голови над копіями, а ми готуватимемо нові оригінали — з їх же допомогою. Їм більше нічого не лишається. І нам теж… Може, нам все-таки пощастить відвернути лихо. Я думаю, успіх залежить від того, як швидко ми закінчимо роботу. Чим менше мине часу, тим більше шансів, що вся ця історія не вийде за межі невеликого кола осіб, які були присутні на випробуваннях на полігоні. Ви звернули увагу? Я вам казав: весь час та сама група — п’ять чоловік. Мабуть, є ще якесь високе начальство, котре, звичайно, нічого не розуміє в суті цієї техніки, але керує ними. Це фігура нешкідлива… І навіть, чого доброго, корисна: вона зацікавлена в тому, щоб справа не втекла під них і, виходить, зберігалася в таємниці. Я міркую так, Ганс. Що спонукало їх налетіти на нас? Патріотизм? Ні. Це люди не того сорту. Це хижаки. Вони хочуть вислужитися, влаштувати своє життя, кар’єру за рахунок винаходу Гросса. Їм невигідно залучати нових осіб — адже доведеться ділити трофеї! Отже, вони постараються тримати все в секреті, принаймні доти, поки вони переконані, що їм от-от пощастить одержати від нас машину Гросса. Вони напевне не повідомлять нічого і в Берлін — там теж знайдеться чимало охочих до ласого шматка. Але довго берегти цю таємницю їм не можна та й небезпечно: чутки, звичайно, поширюються! Ось чому треба поспішати, Ганс.
— Ви маєте рацію в усьому, пане Мюленберг. Це дуже добре задумано, і, очевидно, помилки не буде. Але я все-таки не розумію, як ви уявляєте собі останній момент. Хто вмикатиме четверту групу, і як ви зумієте…
— Не знаю, Ганс, — швидко перебив його Мюленберг. — Це я зметикую там же, на місці. В крайньому разі… А втім, давайте менше думати про це… а особливо говорити.
— Ну, добре… — обличчя Ганса знову стало суворим. — А як з цією папкою? Ви збираєтеся взяти її туди з собою, так би мовити, додати до машини. Виходить, загалом у них все-таки будуть копії, а у нас не лишиться нічого. По-моєму, слід подумати й про це.
Не чекаючи відповіді, Ганс вийшов у другу кімнату, і звідти одразу полинув шелест увімкнутого електродриля: Ганс розсвердлював отвори на панелі для пульта керування… Зерно було кинуто.
Лікар продовжував лікувати.
* * *
Здавалося б, усе вирішено, план накреслений, лишається його виконувати, ні про що інше не думаючи. Але дивні думки раз у раз бентежили Мюленберга.
Він зненацька уявляв собі двох диваків — винахідників з їх «машиною для передачі енергії
