Дьондюранг - Олександр Костянтинович Тесленко

— Які правила? — спалахнув суддя, його обличчя налилося кров’ю, він ледве стримував себе, щоб не кричати. — Яка гра? Тридцять дев’ять смертей і комбінат смерті — для вас це була просто гра?!”

ЗВІТ БІОКІБЕРА ВАЗАРА ПРО ТРИДЦЯТЬ ДРУГУ УЧБОВУ ЕКСПЕДИЦІЮ АКАДЕМІЧНОЇ КОСМІЧНОЇ БАЗИ “КОРИДА”.

1. Насамперед хочу висловити свої припущення щодо недоцільності комплектації учбових груп з уже усталених шкільних колективів.

2. Наголошую на необхідності серйознішого медичного огляду кожного курсанта.

3. Для продовження навчання в Академії космічних досліджень можу рекомендувати лише Фреда Савченка.

4. Ставлю до відома Академію, що я, біокібер Вазар, хочу облишити роботу на учбовій базі “Корида”.

— Номер сьомий — на заправку! Негайно! Так. Я чую прекрасно. Тільки немає чого слухати. Так. Це все нісенітниці. Так. Я відповідаю за свої слова. Теревені будеш розводити з Рябим Фалом. Все! Одинадцятий — контакт! Все гаразд. Спасибі. Третій — переходиш на автоматичне керування. Бажаю успіху. Двадцять сьомий — терміново звільни місце для рейсової посадки. Так, для “горобців”. Вони прилітають через шість хвилин.

Біокібер Вазар сидів у просторій диспетчерській, дивився на метушливого Флера, завжди збудженого, аж ніби роздратованого, проте насправді дуже добродушного і веселого диспетчера-оператора. Флер був не молодий, але й не старий. І біокібер Вазар, дивлячись на віртуозну Флерову роботу біля центрального пульта, чомусь думав про свої дев’яносто сім років і про те, що, можливо, вже скоро, може, вже в цьому польоті щось трапиться… Перестане функціонувати? Навряд. На останньому профілактичному огляді в нього не виявили ніяких відхилень. Але вже кілька місяців підряд він жив у передчутті наближення чогось нового, ще незнаного йому. Може, старості?

Вазар слухав уривчасті накази Флера і раптом помітив розірвану кишеню на його оранжевому комбінезоні. Подумав, як це Флер, завжди такий охайний, такий чепурний, розірвав кишеню і навіть не помічає цього? Може, сказати йому? Проте ця думка не заглушила невиразну тривогу, яка все частіше охоплювала його…

— Ну, ще ніхто не передумав? Підлітаємо. — Старий Омбре усміхнувся. Ветеран Академії, старий космічний вовк, він давно вже відлітав своє і останні роки насолоджувався земним життям, як свого часу насолоджувався напруженими буднями космічного розвідника. — За п’ять хвилин, шановні, ми зробимо посадку, і старий Омбре скаже вам усім “до побачення”. І вже нічого не зможе порадити, ні від чого не зможе застерегти… А я трохи знаю те життя, до якого ви так нестримно прагнете… Знаю… І трохи заздрю, але не вам, а собі молодому. Нині я вже напевно знаю — витримав усе, що доля готувала для мене. Я витримав. Я заздрю тому молодому Омбре, котрий усе витримав. Я знаю, що ви зараз думаєте. Мовляв, старий набиває собі ціну. Ні. Повірте. Коли ви реально зіткнетесь із тим, що тільки уявляєте собі зараз, ви ще згадаєте мої слова…

— Я розумію — він багато бачив і пережив, але це його самолюбування… і ці застереження… — прошепотіла Гванца на вухо Антуанові.

— Не треба, Гванцо, — відказав юнак. — Просто він уже не молодий, і йому хочеться, щоб усі зрозуміли — він прожив своє не даремно.

— Чому я повинна захоплюватись його колишнім героїзмом? Він хотів бути космодослідником, і він був ним. І він діяв, врешті, як того вимагали…

— Облиш, Гванцо. Ти сьогодні якась… Я не впізнаю тебе. Ти хвилюєшся? Ти завжди колюча, коли хвилюєшся… Краще пригадай, що він розповідав нам учора… І немає в тому ніякого самолюбування. А повчає він тому, що знає більше від нас.

— Що ти їси, що такий розумний, Антуане? — Гванца насупилась і демонстративно відвернулась.

Ірен куняла. Вчора вони з Тадеєм і Олексою допізна сиділи в кімнаті, співали, грали на інканському радо.

Анджей проходив повз їхні двері, чув голоси, звуки радо, хотів зайти, але щось стримало, попрямував до своєї кімнати, марно намагався заснути. Вже десь під ранок зрозумів — треба було зайти до товаришів і не вдавати з себе надто ревного учня, який хоче добре відпочити перед напруженим завтрашнім днем.

Мадлен захоплено дивилася на старого Омбре, проте Фред, добре знаючи дівчину, відчував — вона зараз думає про щось своє і, певно, не чує ні слова.

Ніколь демонстративно читав підручник з планетографії.

Станіслав позирав в ілюмінатор і час від часу підтримував розмову:

— Але ж погодьтеся, Омбре, що кожне покоління відкриває заново для себе вічні істини… І так має бути…

Старий Омбре ствердно кивнув головою і подумав: “Хочеться знову бути молодим і нерозумним, аби почати все з початку, але це неможливо, неможливо скинути з себе вантаж прожитих років і поглянути на світ наївно й захоплено”.

Наближався космопорт.

— Омбре, веди на двадцять сьомий, — голос диспетчера.

— Добре, Флере.

— Як твої пасажири?

— Як і має бути, — відповів Омбре. — “Горобці” нудьгують, не можуть дочекатися хвилини, коли стара планета лишиться тільки в їхній пам’яті.

— Омбре! — вигукнула Гванца. — Ви можете думати про нас будь-що, але прізвисько “горобці”— це образливо.

— А от ми з тобою, Флере, вже не поспішаємо тікати звідси. Чи не так? — Омбре ніби не почув вигуку Гванци. — То я іду на двадцять сьомий.

— Так.

— Спасибі, Флере.

Омбре вимкнув зв’язок з диспетчером і мовив, обернувшись до своїх пасажирів:

— “Горобцями” ми називаємо геть усіх молодих розвідників… І немає в цьому нічого образливого… Увага! Іду на посадку.

Машина здригнулась. Провалилась. Аж у грудях замлоїло.