Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко
— Безумовно, — відповів я, спостерігаючи за тим, як Анн-Марі дістає з аптечки упаковку з ін’єкційними ампулами. — Маю надію, ми не прокинемося в пеклі.
— Не переймайтеся, сер, — вклинився у розмову Нарсежак. — Не мине й години, як ми передамо вас цілісінькими в руки наших тутешніх друзів.
— Припинити розмови, бортінженере! — осадив його Буало. І вже до мене: — Отже, ми зрозуміли один одного, коммодоре?
— Так, звісно. М’якої вам посадки.
— А вам приємних снів.
Інтерком вимкнувся. Тим часом Анн-Марі вже відійшла в хвостову частину салону і почала робити ін’єкції.
— Ох, мені це зовсім не подобається, — пробурмотів Валько, заздалегідь закочуючи рукав своєї сорочки.
— Нікому це не подобається, — сказала моя донька, вдаючи повну незворушність, — але так треба. Що менше ми бачитимемо й чутимемо, то краще. Якщо нас схоплять, то на допиті ми не зможемо нічого повідомити про місце посадки шатла, приземлився він чи приводнився, хто його зустрічав, яким шляхом нас переправили…
— Годі вже, Рашель! Я не ідіот. Я все чудово розумію, просто… почуваюся трохи не в своїй тарілці. Поки я при свідомості, мені ще не так лячно. А щойно уявлю себе непритомного, безпорадного, залежного від інших людей, нехай і друзів… Ех, гаразд! — І він покірно простяг руку Анн-Марі.
Після Валька свою дозу снодійного отримала і Рашель. Потім Анн-Марі зробила ін’єкцію мені, а останню ампулу використала для себе. Всівшись у своє крісло, вона доповіла:
— Половина вже спить, інші засинають.
Мене теж почало хилити на сон. Рашель солодко позіхнула, а Валько, все ще у своєму репертуарі, промимрив:
— Якщо нас зіб’ють або ми самі розіб’ємося, то навіть не дізнаємося про це. А може, ми прокинемось і побачимо волохаті мармизи альвійських тюремників.
— Тіпун тобі на язика! — сонно проказала Рашель. — На добраніч, нестерпний хлопчисько. І тобі теж, татку… тобто сер. І вам, Анн-Марі, звісно…
Я щось відповів їй, але вже не пам’ятаю, що саме, оскільки тієї ж таки миті мене здолав сон.
14Я прокинувся, мружачись від яскравого світла. За кілька секунд мої очі звикли до нього, і я переконався, що світло не таке вже й яскраве, а звичайне, денне. Воно лилося крізь два вікна у простору кімнату, де я лежав на широкому двоспальному ліжку, поверх квітчастого байкового покривала. На мені був той самий костюм новоросійського виробництва, який я надів перед посадкою в шатл, — щоправда, добряче пом’ятий. У такому ж стані був і одяг Анн-Марі, яка спала поряд зі мною, підклавши під голову руку. Вираз її обличчя був спокійний і безтурботний.
Я сів на ліжку й роззирнуся навколо. Кімната жодною мірою не нагадувала тюремну камеру. Це була затишна сімейна спальня у будинку громадян середнього статку. Деталі обстановки видались мені незвичними, але це було природно — інша планета, інша культура, інший спосіб життя. Пам’ятаю, я довго звикав до того, як обставила наш дім Луїза… Але ні, зараз не час вдаватися до спогадів.
Я легенько потряс Анн-Марі за плече. Реакції ніякої. Я струсонув сильніше, але вона продовжувала спати. Схоже, на неї ще діяло снодійне, а я вже встиг його „перетравити“. Тут багато залежало від індивідуальних особливостей метаболізму.
Я зіскочив з ліжка, взувся й обережно підступив до одного з вікон. Як я й очікував, ми перебували в особняку, в спокійному заміському районі, де зазвичай проживали бізнесмени середньої руки, інженери, лікарі, адвокати й інші представники так званих респектабельних професій. Це був один із можливих варіантів, перерахованих адміралом Дюбарі, коли він інструктував мене у зв’язку з майбутнім завданням, але жодних конкретних деталей у тій розмові не пролунало. На відміну від решти членів нашої ґрупи, чиї леґенди ретельно розроблялися протягом місяців, мене, Рашель і Анн-Марі збиралися влаштувати вже на місці, залежно від обставин. Особливих проблем не передбачалося — поспішне переселення на Новоросію півтора мільярда мешканців трьох інших планет не могло не створити плутанини, що давало змогу порівняно легко леґалізувати нас під виглядом переселенців.
Насамперед я завітав до ванної, що межувала зі спальнею, а повернувшись, ще раз спробував розбудити Анн-Марі. Але знову безрезультатно.
Тоді я визирнув з кімнати в коридор. Звідкись знизу долинали звуки дуже знайомої мелодії. Здається… Так, „Місячна соната“ — один із найулюбленіших творів моєї доньки. У вільний від навчання і підготовки до військової служби час вона займалася грою на музичному синтезаторі, причому виходило в неї дуже непогано. Зрідка, коли до нас на вечерю приходили гості, Рашель влаштовувала невеличкі концерти, які користувалися чималим успіхом. Навіть я, далека від музики людина, не міг не визнати, що в її грі відчувається неабиякий талант. Проте Рашель і чути не хотіла про музичну кар’єру. Як і я, вона була закохана в зорі і обрала саме їх…
Оскільки спальня була незамкнена, то я цілком лоґічно вирішив, що боятися нічого, і спустився сходами в передпокій першого поверху. Музика лунала крізь прочинені двері суміжної кімнати, вочевидь вітальні. П’єса Бетховена звучала трохи інакше, ніж я звик її чути, мелодія була не такою плавною, проте в мене чомусь не виникло жодного сумніву щодо особи виконавця.
Я тихо прослизнув до вітальні. У дальньому її кутку сиділа спиною до мене Рашель, одягнена в симпатичну сукню волошкового кольору, а її пальці легко пурхали над клавішами громіздкого й незграбного синтезатора, що імітував зовнішній вигляд старовинного механічного рояля… А втім, ні. Це й був механічний рояль! Навряд чи старовинний, але справжній. Музичний інструмент без жодної електронної начинки, в якому звуки народжувалися від ударів по металевих струнах спеціальних молоточків, що приводилися