Апгрейд для Всесвіту - Владислав Билінський

Після серпневих подій будинок став здавати позиції. У бійниці уранці зазирала осяяна низьким сонцем малинова хмара, яка закривала небеса. Дні стояли похмурі, й уже у вересні почалися дощі. Верхній поверх довелося заставити ночвами і проробити в покрівлі діру для стікання води. Рожева водичка з хмар дозволяла їм обходитися без солі. Зовсім зникли автомобілі: можливо, вулиця заросла буйним бур’яном, або ж її перенесли за тридев’ять земель, відповідно до реконструкції. «Щось змінюється», кажуть люди, які далі їх відвідують. «Бомба, землетрус, повінь, катастрофа, перевибори. Ірак, інфляція, заручники, мафія, радіація, ще катастрофа. Волосся випадає, дві голови і п’ять ніг, біржові вісті, курс мінливий, прогноз невтішний, блискуча посадка зі схованим шасі, знову катастрофа, космічні діри, поземні порожнечі, всесвітня хворість». Їм усе це близьке і зрозуміле, їхня телетруна досі тішить новинами та фільмами, вони люблять Світлану і не люблять цих жовтодзьобих вискочок, а картини тепер роблять безмозкі шкуродери. Якби не Рязанов, не Гайдай якби, не інші щонаймиліші особистості — Саша Маслаков досі на коні, і, як і раніше, знає свою справу пан Сенкевич; я б зараз навіть Капицю із задоволенням додому впустила, він так добре тлумачить очевидне. Що там ще за інопланетяни, не буває інопланетян, завтра спростування дадуть; чорти лише бувають, у підвалі нашому скачуть, та ще барабашки новоявлені на горищі, трясуни-стукачі, озвучені помилки наші. Замучила ти мене своїм зіллям, мати, душок від нього і патьоки на стінах, чого ти хочеш — час назад повернути? Яка Чечня? Не чіпай ти її, бога ради.

А Мариську разом із приплодом пожерли дикі лякливі приблудні кицьки, і ночами тепер чути їхню довгу вовтузню над засохлою ковбасою. Сіма перестала навідуватися, чи не занедужала, як же так можна: прожити життя і не поставити телефонного апарата, яка все-таки дурість, треба стружку зняти з її дикуна, міг би й сам здогадатися, мужичня, адже не дай боже щось трапиться. Натяки у всіх дурні. Нападки майже неприкриті: що, мовляв, сиднем сидите, з космосу гості в нас, контакт культур, нова ера, мохом ви покрилися і павутинням заросли, старі порхавки, — у відповідь сміються, спілкуються вони вже без слів, без жестів, без поглядів. Думки, як маленькі павучки, перебігають із серця в серце, споріднені серця починають битися в унісон і вистукують ніжний дріб. Нерухомі та безсловесні, мов йоги, вони провадять нескінченний монолог премудрої двоєдиної відьми, обидві іпостасі зливаються в потемнілих дзеркалах, і на дзвінки вони не відповідають, набридло, двері в нас із секретом, заговорені. Павутина в дверях, павутина всюди, трава на облуплених стінах — екологія, єство — і кажани на стелі. Це вам за Мариську, котяри: отрута на жувальцях, червоний блиск у незмигливих очах, димне світло із зодіакальних небес, зачаєне у вертикальних зіницях передчуття.

Дзвінки припинилися, телефон якось зненацька став непотрібним, а телевізійні новини день у день повторювалися — затягнуте тужливе зведення про невдалий кінець світу. Інопланетні гості, інопланетні добродії, інопланетні панове. Рибки перетворилися на гарпій ніде не описаних видів і форм, на страшних бойових потвор. Із непрозорих акваріумних западин вистрілювали фонтанчики слизу; лимонна глушина, видозмінюючись і пристосовуючись до умов існування, навиліт прошила віконниці й крихку цеглу фасаду, пустила коріння в асфальт і багатоярусним синьо-зеленим коконом обплела дім. Останнім, хто посмів прорубатися крізь кокон, був Юра, безстрашний і могутній капітан могутнього і безстрашного вітчизняного флоту. Справжній капітан, з усіма регаліями. Вона простягнула до нього висохлі руки, болісно намагаючись знову, хоча б на мить, визирнути з-під панцира. Адже це востаннє, щонайвостанніше. Дозволь же. Влий у мої жили людську кров, коріння знайде її, у глибинах земних стільки невитраченої крові… розпрям — я вмію тягнутися вгору… зніми прокляття, дай мені стати для нього феєю дитинства, знову, зараз; тоді він піде колишнім. Заспокой. Він не повинен знати, нехай він не здогадається, нехай збережеться; я — фея, зачарована часом у кощієвому саду… непорушна скам’янілість любові…

Нарешті, в оточенні викликаних на підмогу духів, у заломлених променях пам’яті, які воля її сфокусувала на поквапливій увазі сина, у сяйві ілюзії почала вона рух назустріч. І він побачив, визнав її, просто з порогу розкрив їй обійми, сивіючий і енергійний, веселий і чарівливий, як його батько, але з власною, нею вистражданою силою, з її очима, з її ніжно окресленим підборіддям під батьковою дорожньою щетиною, — ось де усе моє, зрозуміла вона, при ньому все, відняв… віддай! — спалахнуло раптом у тому чорториї, з якого вона тепер вершила справи свої.

І промчав вихор. Син ступив до неї, вдивляючись у напівтемряву, у світіння екрана, він сполотнів і, задкуючи, впустивши порцеляну, що хруснула, прожогом кинувся назад, у блакитну щілину, яка замикалася за ним, у перевернутий світ своїх наївних очікувань і непотрібних кораблів. Майнуло, пискнуло, заревіло за порогом, заскрипіла й просіла стіна, потерть посипалася згори, зблиснула пара очей, почулося люте фиркання домовика.

— Щось не так, щось негаразд у них у туманності, Любонько, — припустила господиня. Друга господиня мовчки дивилася в синю імлу за перекошеними дверима, і тоді першій довелося додати: — Зате в нас із тобою все гаразд, усе як і раніше… Як і раніше.

Одного разу хтось із них, експериментуючи з умістом валізки й обгризеними телевізійними нутрощами, зумів переключитися на інший канал, де невідступно транслювалося з невиразно знайомих далечіней, де сонячно, росянисто, де легко літати в прохолодному дзюрчливому повітрі і годувати горішками муркітливих тигрів. Прилад більше не потребував електрики, давно відрізаної заздрісниками із зовнішнього світу, і тепер двоголова відьма всі свої думки зосередила на новій чарівній країні. Країна простягалася від суворих земель Лицарства до лазурової Млості на березі південного океану; водночас вона була нескінченною. Будь-хто, хто забажав би повторити свою останню подорож, мав право вимовити формулу забуття і повернутися до початкової точки — дехто, якщо вірити хроніці, навіть скористався цим правом.

Миготіли за стіною