Завдання Героїв - Морган Райс

Тор повернувся і простежив за поглядом Ерека. Той дивився на горизонт, у південному напрямку, на нескінченну лінію слабкого світла. Тор задумався.

“Що це?” – запитав він нарешті у Ерека. – “Що це за світло, на яке ти не перестаєш дивитись?”

Ерек мовчав протягом довгого часу. Єдине, що можна було почути – це вітер. Нарешті, не повертаючи голови, він сказав: “Горали”.

Тор обмінявся поглядами з іншими, в усіх очах він побачив жах. Шлунок Тора стиснувся від однієї думки про них. Горали. Так близько. Їх розділяв лише звичайний ліс і велика рівнина. Між ними більше не було великого Каньйону, який розділяв їх і давав відчуття безпеки. Все своє життя Тор чув про жорстокість цих дикунів з Вільдів. Дикуни не мали іншого бажання, окрім як атакувати Кільце. І тепер між ними нічого не було. Він не міг повірити у їх кількість. Це була величезна армія, яка знаходилась в очікуванні.

“А ти не боїшся?” – запитав Тор Ерека.

Ерек похитав головою.

“Горали рухаються як єдине ціле. Вони ставлять свої військові табори тут щоночі. Але на Каньйон вони могли би напасти тільки, якби мобілізували усю свою армію. Але вони не посміють навіть спробувати. Сила Меча виступає в якості щита. І вони знають, що не зможуть перемогти її”.

“Чому ж тоді вони розбили там табір?” – запитав Тор.

“Це їхній спосіб залякування. І вони готуються. Так було багато разів, на протязі всієї історії. Ще з часів наших батьків, вони нападали, намагаючись перейти Каньйон. Але на моїй пам’яті такого не було”.

Тор подивився на чорне небо, яке мерехтіло синіми та помаранчевими зірками, і здивувався. Ця сторона каньйону була для нього місцем кошмарів, ще з тих часів, як він навчився ходити. Ця думка злякала його, і він не міг спекатись її. Тепер він був членом Легіону і мав поводити себе відповідно.

“Не хвилюйся”, – сказав Ерек, ніби читаючи його думки. – “Вони не будуть атакувати нас, поки в нас є Меч Долі”.

“Ти коли-небудь тримав його?” – раптом запитав з цікавістю Тор Ерека. – “Той меч?”

“Звичайно, ні”, – різко заперечив Ерек. – “Ніхто не має права тримати його, окрім нащадків королів”.

Тор збентежено подивився на нього.

“Але я не розумію. Чому?”

Ріс відкашлявся.

“Можливо, я?” – спитав він.

Ерек кивнув у відповідь.

“Існує легенда про Меч. Він ще ніколи і ніким не був піднятий. Легенда говорить про те, що лише один чоловік, обраний, зможе оволодіти ним. Спробувати підняти його дозволяється лише Королю або його наступнику”.

“А як же нинішній король, твій батько?” – запитав Ріса Тор. – “Невже він не пробував?”

Ріс опустив погляд.

“Він спробував одного разу. Коли був коронований. Принаймні, так він розповідав. Він не зміг підняти його. І з тих пір Меч лежить там як символ його поразки. Він ненавидить його”.

“Одного дня з’явиться обраний”, – додав Ріс. – “І він звільнить кільце від усіх ворогів і приведе нас до кращої долі, ніж ми коли-небудь знали. Всім війнам прийде кінець”.

“Це казки і дурниці”, – огризнувся Елден. – “Цей Меч не здатний підняти ніхто. Він занадто важкий. Це неможливо. І немає ніякого “обраного”. Це все фігня. Ця легенда була придумана тільки для того, щоб керувати простолюдинами, які будуть чекати на “обраного”. Це було зроблено для продовження правління Маꥳлів, адже ця легенда дуже зручна для них”.

“Припни свого язика, хлопче”, – різко викрикнув Ерек. – “Ти завжди повинен говорити з повагою про свого короля”.

Елден принижено опустив голову.

Тор думав про все це, намагаючись зрозуміти. Інформації було так багато, що він не міг обробити всю її одразу. Все своє життя він мріяв побачити Меч Долі. Він чув історії про його ідеальну форму. За чутками, він був виготовлений з незрозумілого металу і вважався магічною зброєю. Тору стало цікаво, що б було, якби не було меча, який захищав їх. Тоді армія короля була б переможена Імперією? Тор дивився на палаючі вогні на горизонті. Здавалось, що вони тягнуться у вічність.

“Ти коли-небудь там був?” – запитав Тор Ерека. – “Там. Далеко. За лісом. у Вільдах?”

Всі інші повернулись і подивились на Ерека. Тор з нетерпіння чекав його відповіді. У гнітючій тиші, Ерек дивився на полум’я протягом довгого часу. Настільки довго, що у Тора з’явились сумніви – чи відповість той колись. Тор сподівався, що він не був занадто настирним, хлопець був вдячний Ереку і не хотів робити йому неприємно. Крім того, Тор не був упевнений, що він хоче знати відповідь.

Коли Тор вже хотів забрати своє питання назад, Ерек відповів:

“Так”, – сказав він похмуро.

Це єдине слово повисло в повітрі на довгий час. І Тор відчув його вагу, яка розповіла йому все, що він хотів знати.

“І на що схоже це місце?” – запитав О’Коннор.

Тор був радий, що не тільки він один задає питання.

“Цим місцем править одна нещадна імперія”, – сказав Ерек. – “Але ті землі великі і різноманітні. Там є земля дикунів, земля рабів. І земля монстрів. Монстри страшніше, ніж будь-що, що ви можете собі уявити. Є там пустелі, гори і пагорби, які тягнуться безкінечно. Є болота, і є великий океан. Є земля Друїдів. І земля Драконів”.

Очі Тора широко розкрились.

“Драконів?” – запитав він здивовано. – “Я думав що вони не існують”.

Ерек подивився на нього дуже серйозно.

“Я запевнюю тебе, що вони там є. І живуть вони в місці, в яке тобі ніколи не захочеться потрапити. Цього місця навіть Горали бояться”.

Тор здригнувся від цієї думки. Він ледве міг уявити таку довгу мандрівку у світ. Він задався питанням, як Ерек зміг повернутись живим і зробив в пам’яті помітку, щоб запитати про це іншим разом.

У хлопця було так багато питань. Тор хотів запитати його про природу імперії зла, і хто нею керував; чому вони хотіли напасти; як Ерек зважився на похід туди і коли повернувся. Але Тор подивився у вогонь. Стало ще темніше і холодніше, а повіки ставали все важчими. Це був не найкращий час для запитань.

Замість цього, він дозволив собі заснути. Він поклав голову на землю. Перед тим, як закрити очі, він подивився на чужу землю і задався питанням – чи повернеться він коли-небудь додому.

Тор, збентежений, відкрив очі, не розуміючи де він, і як він сюди потрапив. Він подивився вниз і побачив, що усе довкола вкрите туманом. Туман був настільки густий, що Тор не міг побачити власні ноги. Він обернувся і побачив світанок, який розгортався над каньйоном перед ним. Далеко, на іншій стороні, була його батьківщина. Він все ще був на цій, неправильній, стороні кордону. Його серце закалатало.

Тор подивився на міст. На ньому, як не дивно, не було видно солдатів. Усе місце виглядало пустельним. Він не міг зрозуміти, що відбувається. Тор подивився на міст і побачив, як його дерев’яні дошки падали одна за одною, немов доміно. Вже за мить міст обвалився і впав у прірву, дно якої було так далеко, що він навіть не почув звуків падіння дощок.

Тор знервовано обернувся, намагаючись знайти інших, але нікого не було в полі зору. Він поняття не мав що робити. Тепер він застряг. Тут, наодинці, з іншого боку Каньйону, і повернутись він жодним чином не міг. Він не розумів, куди всі пішли.

Раптом він щось почув і подивився у ліс. Він побачив там