Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Оболонка корабля зроблена з найлегшого сплаву металів — супертитану; він легкий, проте дуже міцний і твердий. Шліфований супертитан вкриває весь корпус астроплана. А відшліфований він для того, щоб зменшити тертя астроплана в атмосфері під час польоту чи зниження. Під шаром супертитану прокладені ще два шари — штучної мінеральної шерсті і гуми. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту в атмосфері астроплан страшенно нагрівається від тертя. А під час польоту в міжпланетному просторі — ще важче: з одного боку, освітленого Сонцем, астроплан дуже нагрівається, а з іншого, тіньового, навпаки, сильно охолоджується. І, мабуть, гума ще може і пом’якшити удар, коли ми під час посадки вдаримося об щось. Не знаю, це я сама придумала…
Ну, під усім цим є ще шар свинцю. Він якось особливо електрично оброблений, щоб пропускати менше космічного випромінювання. Микола Петрович говорив мені, що він довго заперечував проти свинцю, адже це дуже збільшило вагу корабля. Проте нічого не можна було зробити, і він зрештою погодився, бо космічне проміння може виявитися в просторі небезпечним ворогом.
Така зовнішня оболонка астроплана. На відстані біля півметра від неї іде внутрішня стінка корабля — друга оболонка. Ці дві оболонки з’єднані міцними переборками: так роблять на морських кораблях і підводних човнах, щоб було міцніше. І виходить, ніби два кораблі встромлені один в другий. Це також важливо на випадок аварії. Тільки уявити собі, що могло статися, коли б на астроплані не було внутрішньої оболонки, зробленої, до речі, також з міцного й твердого супертитану!.. Метеорит пробив би тоді обидві стінки корабля, з каюти одразу ж таки вийшло б усе повітря, і ми задихнулися б, навіть не встигнувши одягти наші скафандри. Страшно і подумати про таке! Тепер у світовому просторі летів би мертвий, освітлений зсередини астроплан, а в ньому, за пробитими стінами, лежали б замерзлі трупи мандрівників… Фу, навіть думати про таке не хочу!
За внутрішньою супертитановою стінкою починаються наші володіння. Між іншим, дві каюти — загальна і навігаторська рубка — займають на астроплані найменше місця. Потім я поясню, чому це так. Обидві каюти розміщені в носовій частині зверху (я вживаю цей неточний вислів «зверху» тільки за звичкою). їх з’єднують широкі двері, які можна герметично зачиняти. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз (знову неточний вислів!), до приміщення, де зберігаються запаси їжі, води, стисненого повітря і таке інше. Ці складські приміщення куди більші від обох кают. А ще далі, до центра корабля, — запаси вибухового атомного матеріалу. Він служить для роботи реактивних двигунів, він-таки може стати нам у пригоді під час шукань ультразолота на Венері. Поблизу зберігаються інструменти і запасні прилади. Поруч — кладова непорушного харчового запасу.
Ще далі, в нижній частині корабля, розміщено машинний відділ. Там стоять машини, які перероблюють зіпсоване повітря. Вони забирають з нього вуглекислоту і шкідливі гази, які виділяє людина під час дихання, і збагачують повітря свіжим киснем. До речі, це надзвичайні прилади, вперше застосовані на нашому астроплані! Особливо вражаючим є те, що вони дозволили нам взяти з собою неймовірно мало води. Я спочатку навіть не повірила, що таке може бути.
Тільки уявити собі: людині треба на добу близько двох з половиною кілограмів води! Скільки ж це треба було б узяти в подорож води на три чоловіки на сто сорок шість днів, не кажучи вже про зворотний шлях і про непорушний аварійний запас! Та цілі цистерни! А в наших баках — тільки аварійні запаси: нам вода не потрібна! Як так? А отак! Та наші апарати, виявляється, можуть ще й самі здобувати воду… ну, не самі, але начебто самі. Це страшенно цікаво і дуже дотепно.
Особливі прилади, конденсатори, виловлюють з повітря ту вологу, яка випаровується нашими тілами під час дихання чи крізь пори тіла. Потім ця волога насичується повітрям, до неї додаються деякі необхідні організмові солі — і виходить чудова смачна вода. її кількості цілком вистачає для того, щоб, як говорить Вадим Сергійович, «задовольнити добову потребу людини у воді». Кожному з нас треба на добу, приміром, два з половиною літри води, як я вже сказала; а конденсатори могли б дати навіть більше — чи не три літри на добу.
І тут немає ніякої помилки в цифрах! Я й сама страшенно здивувалася і вирішила, що не розчула, коли Ван пояснював мені це. Я, вагаючись, спитала його:
— Товаришу Ван Лун, тут якась помилка. Ви самі сказали, що кожен з нас одержує на добу два з половиною літри води. Як же конденсатори могли б виловлювати з повітря і давати нам близько трьох літрів? Адже не може бути, щоб організми виділяли вологи більше, ніж одержують її?..
Мабуть, у мене був дуже дурний, спантеличений вигляд, бо Ван Лун розсміявся. Він відповів мені (я не вмію передати його особливу манеру говорити, запишу по-своєму):
— Саме так, Галю! Людина взагалі виділяє більше води, ніж поглинає її з питвом та їжею. Бачте, в надрах організму відбувається весь час хімічне створення води. Деяка частина кисню, який ми вдихаємо з повітрям, і деяка частина водню, який міститься в їжі, сполучаються і створюють воду. В цілому в організмі щодоби синтезується таким чином близько чотирьохсот грамів води. І конденсатори можуть уловлювати її. Зрозуміло?
Звісно, я зрозуміла, чого ж тут не розуміти! І все ж таки це дуже дивно. Я знала досі про колообіг води в природі, а виходить, що такий самий колообіг відбувається і в нашому тілі. Та ще й з хімічним додатком!
Признаюся, спочатку, коли я про все це довідалася, мені було трошечки огидно: як же це — пити ту ж саму воду, яка вже пройшла крізь організм, таку, яка, так би мовити, уже була у вжитку? Як не очищуй її, все одно вона ніби якась
