Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

— Мені здається, — заговорила Аня, білоруська біженка, яка зазвичай залишала Білорусь у 1904 році заради більш комфортного життя за кордоном, — що йдеться про прискорення. Кінець світу прискорюється, у кожному житті він настає раніше. Це каже про те, що змінюється причина, і ми мусимо спитати, що є причиною зміни?

Усі подивилися на мене. Я був посильним, але водночас наймолодшим, а тому вважалося, що я найбільш обізнаний із сучасною наукою, якщо 1990-ті можна вважати сучасністю.

— У кожному житті, яке ми живемо, попри кожну нашу смерть світ навколо нас не змінюється, — сказав я. У 1917 році завжди заколот; у 1939 році завжди війна; Кеннеді завжди застрелюють, поїзди завжди спізнюються. Це лінійні події, змін яких від життя до життя ми не спостерігали. Єдиним змінним фактором є ми. Якщо світ змінюється, його змінюємо ми.

— Це проти правил Клубу Хронос! — обурено перебила мене Черіті, яку загальна картина ніколи не відволікала від деталей.

— Таким чином, — продовжив я, бовтаючи ногами, які не діставали до підлоги, — питання не в тому, чому світ закінчується, а хто це робить?

Розділ 30

Убити уробора важко, але мушу зауважити, що звичайного лінійного смертного вбити зазвичай ще важче, бо якщо просто завадити його народженню в одному житті, це не означатиме, що він не народиться в наступному. Його вбивати доведеться кожного життя, це перетвориться на таку саму рутину, як чищення зубів або обрізання нігтів. У цій справі потрібна регулярність.

Був 1951 рік, я жив у Лондоні.

Її звали Розмері Досет, їй був двадцять один рік і вона любила гроші. Я був самотній і вона мені подобалася. Я не удаватиму, що стосунки між нами були глибокі, але, принаймні, вони були досить чесні. Я не вимагав бути в неї єдиним, а вона не намагалася вимагати від мене більшого, хоча й бачила, що я чоловік досить заможний. Але одного разу вона не прийшла на зустріч; я пішов до її помешкання і знайшов її у ванні з перерізаними зап'ястями. Поліція назвала це самогубством і швидко забула про чергову померлу повію, але я дивився й бачив. У праве зап'ястя лезо заглибилося надто сильно, перерізавши сухожилля; після цього Розмері не змогла б тримати бритву, щоб перерізати ліве зап'ястя, до того ж не було слідів вагань, натяків на сумніви, не було записки, не було ознак того, що вона підбирала потрібний кут леза або набиралася сміливості. Маючи в самогубствах певний досвід, у цьому випадку я бачив убивство.

Поліція розслідувати цю смерть відмовилася, тому я взявся за це сам. Знайти докази, якщо шукати, було до огиди легко. Відбитки пальців, один з них навіть у крові; у мадам, яка жила нижче, був список усіх регулярних клієнтів Розмері; вона бачила, як хтось виходив, начебто Річард Лайл. Для того, щоб дізнатися, де він живе, достатньо було кількох ввічливих телефонних дзвінків; для отримання відбитків його пальців довелося познайомитися з ним у пабі, пригостити його пивом і вислухати його базікання, діапазон якого простягався від розмов о мистецтві, з яким він був знайомий у межах підручника, і до гучних зауважень щодо клятих паків і жовтошкірих. Він говорив занадто гладкою аристократичною вимовою людини середнього класу, яка брала уроки дикції. Через тридцять років така вимова стане пародійною, гумористи користуватимуться нею для висміювання сумного стереотипного чоловіка, який намагається набрати манер дворянина. За більш милосердного настрою я міг би відчути співчуття до цього маленького чоловічка, який так прагнув, щоб його прийняли до себе ті, хто навіть не помічав його існування. А потім я забрав його келих з-під пива додому й перевірив його відбитки — вони збіглися з відбитком на крові у ванні, і на цьому моє співчуття скінчилося.

Я надіслав свої докази — келих, аналіз того, як розтікалася кров, відбиток пальця на крові — до Скотланд Ярда, детективові на ім'я Каттер, про якого казали, що він не повністю позбавлений уяви та розуму. Два дні по тому він допитав Лайла й на цьому, наскільки я зрозумів, усе скінчилося. А ще через два дні одна проститутка повісилася; на руках у неї були сліди спроб захисту, в її крові був хлоралгідрат. Але цього разу насторожений спілкуванням з поліцією Лайл діяв уже обережніше і відбитків пальців не залишив.

На той час я вже убив кількох людей, але жодного разу не скоював убивства. Я знав про сімох людей, убитих безпосередньо мною; шестеро з них загинули у війні, а сьомий випадок був самозахистом. Також мої розрахунки свідчили, що я зробив свій внесок у загибель кількох сотень інших людей: або банальним ремонтом колеса бомбардувальника, або пропозицією більш надійного таймера, який згодом використовували в бомбах. Спитавши себе, чи стане мені сміливості для скоєння реального холоднокровного вбивства, я, на жаль, дійшов висновку, що стане. Я тішив себе тим, що мені, принаймні, цього соромно, але ця втіха була слабкою через упевненість у тому, що я все одно зроблю це. Я уб'ю Річарда Лайла.

Готувався я до цього обережно. Розрахувавшись готівкою, купив на вигадане ім'я човен — неслухняну бляшанку, нижня палуба якої смерділа білою пліснявою, що вкривала всі стіни. Я купив бензин і їжу, соляну кислоту та слюсарну ножівку, роблячи ці покупки в магазинах, які були якомога далі один від одного. Я купив рукавички та гумовий комбінезон, дослідив припливи в Темзі й нічний транспортний рух. Я здобув кілька мілілітрів бензодіазепіну, зняв кімнату навпроти того паба, в якому отримав відбитки пальців Річарда Лайла, і став чекати. Одного вівторка, ввечері, коли по вулицях стелився густий зелений смог, він прийшов до пабу, щоб випити. Я підійшов до нього, нагадав про наше знайомство й спитав, як його справи. Він був радісний, щасливий; блиск поту на його обличчі та гучність голосу відразу викликали в мене тривогу. Що він зробив, щоб отримати таку радість? Я розглядав його ретельно, шукав ознаки того, що щось не так, і відчув свіжий запах мила в його волоссі, побачив, які вичищені в нього нігті, який у нього свіжий і чистий, попри вечірню годину, одяг, і ірраціональна частина мого розуму, якій раціональна зазвичай затуляє пельку, сказала, що я спізнився на кілька годин. Усередині мене спалахнула лють, і мій план, моя ретельно розроблена схема вмить була забута. Я продовжував усміхатися. Коли паб зачинявся,