Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— На Січ, кажеш? У гавані біля Очакова стоїть п’ять таких, як оця, галер, — відказав Микошинський. Поміркувавши, вів далі: — Зробимо так: судно з пораненими братчиками, галерниками і всіма, хто побажає, відправимо на Дон. Там наші залоги. Перебудуть, одужають і через Дике Поле на Січ. Коней їм донці дадуть. Решта сядуть на грецький вітрильник і — на захід курс, до болгар чи румунів… Молдавани мову румунську знають, проведуть поляків до себе, а там уже буде простіше. Галеру ж оцю разом з сімдесятьма гарматами та полоненими турками козакам донським подаруємо.

Зашили в парусину загиблих запорожців. Священик відспівав панахиду. Тоді опустили тіла в море і відсалютували з мушкетів і гармат. Братчики на чайках і галері хрестилися, спостерігаючи, як ідуть на дно тіла тих, хто ще недавно ділив з ними весло й казанець, співав і жартував.

— Упокій, Боже, душі їхні, — сказав Микошинський, коли зник у хвилях останній з покійників.

Уже сонце було на півдорозі до полудня, коли козацька флотилія взяла курс на південь, грецьке судно — на захід, а галера, якою правили поранені січовики, а за матросів були недавні невільники, — на північний схід. Лоцманам турецьким і капуданові Бекіру було обіцяно свободу, якщо вони проведуть судно повз Азовську фортецю в Дон. Алі-башу Микошинський забрав із собою.

Меланію купали в голубій кахляній ванні. Руки туркені боляче масували губкою тіло. Щоразу Меланія заплющувала очі, аби не бачити тих чужих рук. То було щось неприродне — жінка з кощавими чоловічими руками. Долоні немов дошки; коли вони ковзали по тілу, то здавалося, що ось-ось ввіп’ється скабка. Нарешті туркеня зачерпнула ківш чистої води і вилила на дівчину. Оглядала з усіх боків, химерно прицмокуючи. На її обличчі вгадувалися подив і смуток.

— Ти гарна, дуже гарна, — несподівано озвалась українською. — Я теж була такою, коли мене купали для шлюбного ложа. Багато хто з подруг заздрив моїй звабі. Вах-вах, скороминуча краса дівоча. Аллах дав нам продовження вроди лише в дітях.

— Ви теж із невільників, тітко? — запитала Меланія.

— Ні, я туркеня з діда-прадіда.

— Звідки ж ви мову нашу знаєте?

— Чоловік навчив.

— То оцей кривий купець тямить по-нашому?

— Ні. Це мій перший чоловік. А був ще другий — козак. Із невільників. Він потурчився, віру нашу сповідував. Вісім років у нас жив. За помічника в мого першого чоловіка був. Водив каравани в Трапзон, Сірію, Аравію… І щоразу повертався при великій вигоді. Отож перший чоловік і подарував йому мене на знак приязні. Мені тоді було двадцять чотири, Петрові — двадцять вісім. О, Аллах, якого я кохання звідала! Яке б лихо мене не спіткало попереду, воно не переважить щастя великого, що його я спізнала. Тобі, гяурці, цього не збагнути — що це таке, коли коханий любить тільки тебе й нікого більше.

— А де він тепер? — поцікавилася Меланія.

— Аби я знала. Пішов з караваном у Трансільванію та й не повернувся. Чи розбійники, чи чума… Хто зна. Таке трапляється з купцями. Але душа моя знає: живий він, живий.

Туркеня накинула на плечі дівчини пухке простирадло і стала обтирати. Тоді сказала щось турецькою. Меланія завважила, що попри вік жінка мала привабливе лице з живими чорними очима і зграбну постать. Але руки, здавалося, належали чоловікові.

— А діти у вас є? — знову запитала дівчина.

— Є. Селім. Тринадцять йому вже. В Істанбулі, в медресе навчається. Муллою буде. Це від Петра. А від першого не було дітей.

Жінка знову заговорила турецькою, скрушно хитаючи головою. Тоді забрала простирадло і показала на одяг — рожевий шовковий халат, оторочений золотим шитвом, і такі ж шальвари. Туркеня не приховувала захоплення, розглядаючи в ньому дівчину.

Зайшов господар — невисокий кривий чоловік з великою, непропорційно до постаті головою. Поперек йому туго перетягував зелений пояс. Підвів Меланію до вузенького вікна, став зусібіч розглядати. Помацував плечі, груди, пропускав крізь пальці чорне шовковисте волосся, поплескував по стегнах. Проте в його діях не вгадувалося хтивості. Він більше нагадував скнару, що милується скарбом.

Хазяїн був задоволений. Перекинувшись кількома словами з жінкою, вийшов.

Потім туркеня вивела з купальної кімнати Меланію й завела Наталку. Меланія позна-йомилася з нею ще в гурті полонянок. Вони були схожі. Мабуть, тому й купив їх обох сінопський гендляр.

Мулла прокричав вечірню молитву. Смеркло, а в кімнатці з загратованими вікнами і зовсім стемніло. Меланія лежала на софі, бачила вісім квадратів сірого неба. В надвечір’ї вони рожевіли, потім, коли спустилася ніч, іскрились зорями — по кілька зірок на квадрат. Уже давно вона виплакала сльози, тільки думок не могла спекатись, бо чим старанніше відганяла, тим більше їх роїлося в голові. В пам’яті поставали каламутні картини татарського наскоку, курний шлях, якому, здавалося, краю не буде, невільницький ринок під фортечними стінами Кафи, задушливий трюм турецького судна, Сіноп. Все те повільно підіймалося в пам’яті, як намул із дна річки. Підіймалося, сідало, знову підіймалось, аж доки її не починало нудити. І тоді вона викликала в уяві худорляве лице Сави. Мабуть, і цього разу він приїздив на літо до свого батька. Приїздив заради неї, вона те напевне знала… Що ж, потужить, посумує, а затим знайде якусь киянку, і зостанеться в його пам’яті Меланія солодким спомином.

— Меланіє, — почувся голос Наталки, — я підслухала розмову кривого з капітаном корабля. Хазяїн вимовляв наші імена і слово Істанбул. Либонь, повезуть нас завтра в Царгород на невільничий ринок. Тому й купали, і в шовк одягали. — По хвилі додала: — Авжеж, що так. Сьогодні весь день вивозили з двору