Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Не всі, а дехто з них. Хоча всі, зачаті, коли місяць уповні був, схильні бути галдовиками.

— Так отих двох галдовиків, що релігію нову уславлять, також з осиковими паколами ховатимуть?

— Ні. Але в землю тіла їхні Господь не дозволить покласти. В камені поховають. І до каменю з їхніми тілами потягнуться галдовики з усього світу. І стане те місце найпроклятіше на землі.

— А яка шкода від їхнього царювання буде людові нашому — українцям?

Оникій довго не озивався. Вони вже до майдану з тулумбасами і стовпом підійшли, коли він нарешті подав голос.

— Питаєш про шкоду…

Несподівано характерник обернувся та подивився старшині в очі. І знову писареві здалося, що на нього безоднею дихнуло. Цього разу це була безодня страждань і жаху. В нього ввійшло щось із тієї безодні — стисле в чорну маленьку зернину, яка бубнявітиме в ньому упродовж усього життя, висвічуючи дедалі нові й нові жахіття — у снах і наяву. Він бачитиме людоїдів і тих, хто призвів їх до людоїдства, українців, котрі понад усе ненавидять українців, синів, котрі зреклися батьків, він бачитиме дивні машини, що їздять без коней, і велетенських птахів з металу. Це була петля часу; ніби хто стьобнув простір у майбутнє і тут-таки сховав нагая.

— Щоб оповісти тобі про шкоду, яка буде українцям, та й багатьом народам, від віри антихриста і тих, що їй уклоняться, життя мого не вистачить, — сказав характерник.

— А той, що створив писання неправедне… Яка його доля буде?

— Він помре за два роки потому, як учення його буде оприлюднене. Поховають його на кладовищі, де ховають своїх сектантів сатаністи. Тобто покладуть у прокляту Богом землю.

Вже настало передвечір’я. Оникій з круком на плечі під дуба подався, а писар — до церкви. Щось дуже важке вклав у душу йому характерник. Таке важке, що він відчув себе старезним дідом. Гріхи, які часами млоїли совість воїна, раптом постали яскравими картинами. Тільки запах ладана й паленого воску перетворили ті картини на нечіткі обриси.

Кафа. Місто яскравої зелені, смарагдового моря, тонкого шовку, білих рабів. Купці з усього світу злітаються, мов гайвороння, на її невільницький ринок. Греки, іспанці, араби…

Цього разу Алі-баші не треба було купувати красунь для султанського Сераля. Він мав відібрати дужих чоловіків для військових галер. Але де їх узяти? “Ці татарські шайтани хіба що тільки дітей та жінок зугарні в полон брати!” — злостивився баша. Майже три тижні гостював він у резиденції хана Гірея і за цей час придбав лише купку невільників. Та нарешті йому пощастило: на базар пригнали великий ясир — молдаван, поляків, урусів. Добравши потрібну кількіть полонених, посланець султанів востаннє відвідав ханів маєток і велів зніматися з кітви.

На палубі військової галери невільників попарно сковували ланцюгами. Поміж них було чимало козаків з пошрамованими тілами. “За цими треба око, — міркував баша. — Але для військових суден кращих веслярів годі й бажати”.

Уже давно не стало видно Криму. Галасливі чайки і ті зникли; єдиними звуками були плюскіт води під п’ятдесятьма веслами, ритмічні удари бубна[22] та окрики наглядачів.

Невільників загнали в трюм. Баша куняв на палубі на м’якій перині. Прокинувся, коли сонце вже сідало на воду. Дозірний доповів, що паралельно з галерою рухається якийсь вітрильник.

— Приготувати гармати! — наказав баша капуданові.

— Але ж, мій повелителю, вони під грецьким прапором; просять, щоб ми зупинилися для мирної бесіди.

Баша велів сушити весла, а бомбардирам бути напоготові.

Та його застереження виявилися марними. У променях західного сонця він побачив грецьких моряків та ще двох, що сідали в каїк, — негоціанта з великою чорною бородою і бритоголового худого чоловіка, либонь, драгомана.

Уже на палубі галери негоціант у зеленій чалмі, яка засвідчувала його грецьке походження[23], шанобливо вклонився, склавши руки по-мусульманському.

— Не кривди грека, о достойний, — перекладав драгоман. — Прийми цей невеликий подарунок.

Чорнобородий узяв у драгомана скриньку і, відкривши, подав баші. На зеленому оксамиті лежав чималий топаз. Суворе обличчя баші пом’якшало. Він наказав принести дві міндери і запросив гостей сісти. Тоді почав розпитувати про плавання, про здоров’я.

— Небезпечно стало плавати, — скаржився негоціант. — Пірати нишпорять. А з тобою, о мусульманине, нам буде спокійніше.

— Авжеж, — сказав баша. — Нехай тільки спробують… На моєму судні дві з половиною сотні військових, не рахуючи лоцманів та шістдесяти матросів. Ми їх зустрінемо ядрами з тридцяти п’яти гармат від кожного борту.

Слуги подали інжир, паклаву, щербет. Алі-баша був радий подарункові й компанії. Їхні судна йшли паралельним курсом, а він оповідав про ціни на живий товар, вихвалявся умінням вибирати невільників. Грек підтакував. Між іншим він сказав:

— Я міг би перекупити у достойного дюжину-другу того краму. Баша посміхнувся.

— Нехай знає мій шановний гість, що на цих дужанів уже чекає військова галера. Щоправда, вона ще на стапелях, але не мине й місяця, як її буде спущено на воду в сінопській гавані.

Раптом баші спало щось на думку. Прискаливши око, він сказав:

— Але якщо негоціант має потребу в невільниках, то я йому можу трохи продати.

— Бог та буде милостивим до тебе, о достойний, — вклонився купець.

Він витяг з-за пояса гаманець і, не торгуючись, відлічив названу суму. Коли ж на палубу вивели гурт поранених запорожців, баша помітив, як грек змінився в обличчі.