Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

І раптом він вигукнув:

— Хоч ти можеш заспокоїтись?! Чого боїшся? Твоя Вероніка взагалі… — Серафим так точно скопіював вираз обличчя Вероніки, що Сухов щиро посміхнувся. — А ти теж, бачу, тільки бадьоришся. Я дуже вдячний тобі за все. І наголошую — швидше заспокойся. Візьми себе в руки. Немає нічого страшного. Звикай.

— То розкажи, хто ж ти такий і як потрапив до мене?

— Спершу ти повинен заспокоїтись.

— Я цілком спокійний.

— Не обманюй себе. А мене тобі просто ніколи не вдасться обдурити. Я читаю твої думки і відчуваю твій стан. Розумієш? Мене дуже радує, що це не лякає тебе, Антоне. Хоча нині тобі ще просто немає чого приховувати від мене.

— Розкажи, як ти потрапив сюди.

— Відверто кажучи, я не знаю. Але я дуже багато відчуваю і пам’ятаю… Так, як ти пам’ятаєш цікавий сон. Розумієш?

Сухов зітхнув. Завтра у нього мав бути важкий операційний день, складна реконструктивна операція. Але поспати цієї ночі, мабуть, не вдасться.

— Не хвилюйся, Антоне, ти матимеш час виспатись і відпочити, — сказав Серафим, усміхаючись. — Хочеш знати, як я потрапив до тебе? Слухай. Я пам’ятаю ніч, глибоку, темну, як колодязь. На дні колодязя лежить моє ім’я. І легкий подих зоряних мелодій колиску мою в просторі гойдав. Я пам’ятаю ніч. Найпершу ніч амеби, що народилася від погляду творця. І пам’ятаю доторки залізних рук бентежні до органічного дитячого лиця… Ну, як я імпровізую? Правда, я дуже талановитий? Я — вундеркінд. Хочеш, я буду продовжувати?.. Я пам’ятаю все, хоча не знаю нічого, я пам’ятаю ніч, що увібрала в себе день. І голод, спрагу, страх найпершого порога — я не забуду їх ніколи і ніде. Але я вижив у космічній пустці, рука творця мене принесла до людей…

— Серафиме, завтра ми з тобою встанемо якомога раніше, — перебив його Сухов. — Зранку, ще навіть до початку моєї операції, ми з тобою завітаємо до одного товариша, він сам біолог, професор, видатний вчений, йому буде цікаво познайомитись з таким вундеркіндом, як ти… Можливо, ти навіть залишишся з ним… В їхньому інституті прекрасне обладнання, прекрасні спеціалісти. Ти повинен пройти обстеження.

— А ось цього я тобі і не радив би робити.

— Чому?

— Я не радив би тобі намагатися спекатися мене. Це не в твоїх інтересах насамперед. Буде дуже шкода, якщо ти зрозумієш це запізно. Юпітер тобі міг би дещо розповісти, якби він взагалі вмів розмовляти і якби він був живий. Але, на жаль, чи на щастя, ті, на кого гнівається Серафим, уже не хочуть нічого розповідати, не хочуть ділитися своєю мудрістю. Ти мене розумієш?

— Лягаємо спати! — зле кинув Сухов.

— Ти справді нічого не розумієш? — мовив Серафим і, несподівано, раптово підвівшись на стільці, стрибнув легко і красиво майже через всю кімнату.

Він опинився спершу на плечі в Антона, але відразу ж осідлав його, вкусивши за потилицю. Сидів, звісивши ноги.

— Тепер ти зрозумів? Але сьогодні не бійся нічого. І взагалі ніколи нічого не бійся, якщо ми будемо друзями. Справжніми друзями. Домовились? А про себе я розповім тобі завтра. Добре? Сьогодні і справді вже варто заснути. В тебе завтра складна операція, — мовив співчутливо.

Вимкнули світло й лягли. Але заснути Сухов безумовно не міг. Він лежав нерухомо, глибоко і рівно дихав із заплющеними очима, він відчував мале тільце Серафима, що притулився до нього. Сухов намагався вгамувати тремтіння всього тіла, воно народжувалось у глибинах єства і прагнуло вирватись, звільнитись у пароксизмах істеричних судом. Навіював спокій, упокореність… Але все марно. Серце калатало. В голові ніби працював потужний трансформатор. Серафим кілька разів за ніч тихо запитував:

— Чому ти не спиш?

Але Сухов нічого не відповідав, лежав з заплющеними очима і глибоко, і рівно дихав.

— Не хочеш зі мною балакати? І спати не хочеш? Ну, як знаєш, Сухов.

Вранці, виборсуючись з-під тонкої ковдри, Серафим запитав:

— Мені видається, що ти погодився зі мною. Правда? Мені не варто проходити ніякого медичного обстеження? Залиш мені щось поїсти, і побільше, а сам іди на роботу. Я тебе чекатиму. І будь розумним! — сказав повчально, навіть пальчик підняв у засторозі.

Антонові нестерпно захотілося навідліг ударити вундеркінда, ще й копнути ногою, як шкідливе цуценя. Але він не зробив цього. Він поглянув скоса, аби лиш зрозуміти, чи відчув це його бажання Серафим, чи його здатність читати думки не безмежна. Сухову здалося, що Серафим нічого не помітив. Це його трохи втішило.

— Добре, — сказав він. — Поїсти знайдеш сам у холодильнику. Та й на плиті Вероніка завжди щось залишає. Ти, бачу, такий, що не пропадеш. До вечора.

— Дозвольте бути сміливим! — вигукнув хлопчик.

В його голосі було стільки дитячої наївності, що ніхто не зміг стримати усмішки. Проте його батько чомусь спохмурнів.

Під час операції Сухову стало погано. Перед очима попливли фіалкові кола, а за ними червоні, а потім повільно почала опускатися сіра пелена забуття. Сухов устиг відійти від операційного столу, сів на стілець і знепритомнів. Колегам довго не вдавалось привести його до тями. Вони злякалися за Сухова, а потім за того хворого, що залишився на столі, — доки знайшли хірурга, котрий зміг би належно замінити Сухова, минуло хвилин десять. Але все обійшлося.

Після третього заштрику суміші Грасса Антон Сухов, нарешті, кліпнув очима.