Помирана - Тарас Антипович

Нельсон зійшов із насипу, по гребеню якого рудими лампасами тягнулися рейки. Струмочки дощівки помережали схил, випускаючи з нього ґрунтову жижу. Боженин вагон унизу валявся, як уламок хребта динозавра. Нельсон постукав по колесу молотком.

— Кого принесло — луччє вали рехан! — крикнула Божена, вилазячи з «купе» через вікно.

— Хапай! — він кинув їй запакований у целофан, іще теплий кусень вареної птиці. Помовчали на знак примирення. Дощ пустився сильніше, забарабанив по обшивці вагона.

— Малого Зефіром назвем. Ага? — перейшов Нельсон до суті візиту.

— Зефіром… От, рабой дурний. А як дівка буде? — припустила Божена.

— Не буде, — оголосив Нельсон і вирушив зворотним шляхом. Він хотів повернутися в дім Сави ще засвітла.

Вранці Нельсон постукав у двері бетонної халупи, вкритої рудою черепичкою, що місцями провалилась. Потім згадав: звуками Момота не привабиш. І, відкинувши умовності, вдарив ногою по замку. Благенький засув миттю вилетів із запірної планки.

Дядько Момот зустрів його посеред кімнати отетерілим поглядом. Нельсон відразу ж поклав на низенький столик кілька кубиків «трофейного» цукру, що символізували його добрі наміри. З металевого гачка у стелі, котрий колись призначався для люстри, крапала вода, падаючи просто у підставлену виварку. Нельсон визнав такий підхід господаря до збору вологи доволі зручним. Можливо, Момот сам зробив діру в черепиці, щоб його дах протікав під час дощу.

Момот укинув цукор в алюмінієвий кухоль з водою, почав бовтати. Нельсон відзначив, що і в цьому простежувався раціональний підхід — щоб не напружувати щелепи твердим рафінадом, Момот волів спожити його у формі сиропу, заощадивши енергію організму. Нельсон витяг запальничку і чиркнув кілька разів, щоб видобути маленький нетривкий вогник.

— Давай розпалим, поки в мене ше іскрить! Старий, ти ж змерз. Теплого поп’єш.

Цурпалки в грубі зайнялися від папірця і з неохочим шипінням почали давати тепло. Нельсон поклав перед Момотом блістер із блідо-жовтими таблетками.

— Шоб веселіше, ілуха…

Господар халупи лише похитав головою, давши зрозуміти, що протерміновані синтетичні опіати його не цікавлять. Він запитально втупився в Нельсона, бо час було прояснити мету цього атракціону щедрот.

— Діло є, старий, — зізнався той. — Будем Корито визволять. Без тебе — ніяк.

Скирта зіпхнула з купи мотлоху масивний радіатор, прибрала кілька листів гіпсокартону, розмальованих кольоровими графіті. Вона стояла саме над тим місцем, де Божена необачно втратила ногу.

— Не спіши дірку одкривать, — застеріг Нельсон.

Він підтягнув товстий трос товщиною з два пальці (корисна знахідка з ангару). Кінець троса, який він тримав, було скручено в петлю-зашморг. Інший прив’язали до обрубка сталевої рейки. Нельсон поклав петлю біля ніг Скирти, кивнув Момоту.

Удвох із глухим вони поставили рейку вертикально і, як кілок, устромили в верхній пласт відходів. Кількома ударами молота Нельсон загнав її на метр углиб, над поверхнею сміття виднівся лише вершечок із вузлом троса.

— Ну, тепер давай, — мовив Нельсон.

Відтягли кілька лантухів, потім — дверний короб із вивернутими завісами, під яким виявилися ще й змащені цементом уламки піноблоку, що скидались на гігантські недогризені бутерброди. Нарешті хід униз було розчищено. Із нори війнуло тваринним духом. Нельсон спустив туди петлю троса, трохи втиснув її ногою в стінки ходу, розправив і відрегулював діаметр зашморгу.

Скирта, не знаючи, куди дівати свої великі руки, натягнула смугасту шапочку на самі очі. Нельсон вихопив таблетки, наче вони могли нівелювати всі ризики операції, закинув чотири штуки собі в горлянку. Підійшов Момот і жестами попросив пігулок і собі. Нельсон поділився скарбом, хоча знав, що реакція на стимулятори у немолодого неофіта могла бути цілком непрогнозованою.

— Гля! — усміхнулася Скирта, задерши голову вгору.

Над ними висіло Монро — добрий дух сміттєзвалища. Ця жива хмарка то скручувалася в досконалий німб, то танцювала спіраллю, подаючи якісь чарівні й безглузді знаки.

— То дурне. Мене слухайте, — відмахнувся Нельсон.

Запала сюрреальна безвітряна тиша. Із кротодилових нетрів теж не лунало жодного шереху. Нельсон вглядався в темну кишку нори і дивувався безконечним хвилинам, які можна було сприйняти за відсутність часу як такого. Поволі мінялося сприйняття довколишніх кольорів, і раптом здалося, що дивишся не в чорноту, а в рухому суміш усіх можливих барв. Нельсон навіть присів, щоб краще розгледіти всі інгредієнти пітьми. Нора ледь чутно втягнула повітря в себе, а тоді різко випустила його назад, сміттєзвалище немов пробив короткий дріж, і з його чорноти вирвалась зубата паща.

Нельсон відсахнувся, але тут же його кинуло назад — пола накидки потрапила кротодилу в зуби. «Шо я роблю? Шо я роблю?» Звір водив безокою головою, тягаючи Нельсона, наче м’яку іграшку, але незчувся, як затягнув собі петлю на грудях. Він шкріб себе короткими передніми лаписьками, але петля лише більше впиналася в ребра.

Нельсон насилу виплутався з накидки і відкотився під ноги розгубленому Момоту. Кротодил спробував пірнути у свій лабіринт, але, заледве сховавши голову, напнув трос і оглушливо заревів.

— Держим кілок, шоб не вирвало! — наліг Нельсон на рейку.

Проте, озирнувшись, побачив, як Скирта дає драла. Від утробного реву звіра зводило щелепи. А з Момотом тим часом коїлось дещо неординарне. На його фактурному поношеному лиці відобразився захват і шок. Очі горіли якимсь безпредметним космічним подивом.

— Го… го-го… — екстатично іржав Момот, переминаючись з ноги на ногу.

Кротодил смикав товстий трос, немов лящ — жилку. І рейка, забита в рихлу поверхню Корита, захиталась, як маятник.

— Диви, шо я кажу! На мене диви! — волав Нельсон про допомогу.

Рейка проорала метр Корита, вивернувши кубометри утилю. Кротодил, задкуючи, занурювався