Зоряний вуйко - Брати Капранови

здається, Петра Васильченка. А Гриць, згідно з легендою, був моїм компаньйоном і трошки охоронцем — заможний турист за свої гроші міг собі дозволити найняти молодого хлопця в поміч і для розваги. Легенди розроблялись ретельно, бо андромедяни при всій їхній легковажності щодо власних імен, іноді влаштовували прибулим шмони за кращими земними традиціями.

Але цього разу нам пощастило, зореліт не шмонали взагалі. В порту нас зустрічав представник ГУКу, щоб допомагати у всьому — влаштуватись у готелі, їздити містом, показувати нам місцеві пам’ятки — ми ж туристи, та ще й впливові люди серед галактичного українства. Представник ГУКу в курсі не був, я наполягав на цьому, бо вважав, що зайве підстрахуватись не зашкодить. А ще цей дядько мав фінансувати пиво з грошей «Зорі», які були переведені на місцеве відділення ГУКу якраз для цієї справи. Тобто «Зоря» не підозрювала, що фінансуватиме саме пиво, але я заприсягся добряче пощипати їхні мільярди.

— Петро Васильченко, — відрекомендувавсь поставному дядькові з чорним на козацький манер стриженим чубом. Дядько зустрів нас, як і домовлялися, біля виходу із зорельота.

— Панько Боровий, — простягнув він мені руку. — Дуже радий.

Гриць ішов ззаду, не втручаючись в розмову «хазяїна».

— Бажаєте поснідати? — ґречно запропонував представник ГУКу.

Я, звичайно, не був проти, бо космічні подорожі завжди розбурхують апетит.

— Знаєте, пане Паньку, — сказав я, — я б із задоволенням покуштував вареників. У вас тут можна знайти вареники?

— О! — засміявся він. — З чим — з чим, а з варениками у нас тут проблем немає. Знаєте, андромедяни дуже вподобали їх. От ідіть за мною, подивитесь.

Ми пройшли до бару. Там стояли автомати, що крім іншого, торгували варениками. Справжнісінькими. Хочете — із сиром, хочете — з картоплею, хочете — з вишнями, хочете — з капустою. А особливим успіхом користувалися вареники зі смаженою цибулею, хоч я, наприклад, їх не дуже люблю.

— Це чудово! — вигукнув я захоплено, дивлячись, як працюють автомати.

— Так, — погодився пан Панько. — Ми вважаємо це найбільшою перемогою місцевих українців.

І ми взялися до вареників.

Хитрі андромедяни і в цьому пішли далі за нас. Кожен пакунок з варениками мав два відділення. В одному містилися, як ви самі здогадуєтесь, пишні, гарячі, ласі вареники, а в другому — біла, холодна, наче щойно з льоху, сметана. Відвідувач легким рухом складав пакунок удвоє, вареники з’єднувались зі сметаною, і починався Процес.

— Пане Паньку, — почав я, витерши серветкою рота.

Представник ГУКу підняв обличчя. Над його губою біліли сметанні вуса.

— Стецько, з вашої ласки, — сказав він.

— Як це? — не зрозумів я.

Гриць пробурчав собі під носа:

— Набравсь.

— Стецько, — повторив представник ГУКу, — Стецько Боровий. І тут я зрозумів:

— А ви що?… Теж?

Він посміхнувся:

— Так, я народився на Андромеді. А тут з іменами…

— Але ж ви українець! — перервав я його. — Українці завжди мали певні імена, прізвища.

— Так то на Землі, — розвів руками він. — А ми тут діаспора. У мене, наприклад, дружина андромедянка.

Я відчув холод у шлунку. Якщо місцеві вареники — теж діаспора… Але поки що вони поводилися добре.

— Слухайте, пане… — я зам’явся. — А з прізвищами у вас як?

Він ще раз посміхнувся — певно, звик до розпитувань.

— От якраз із цим добре. На Андромеді прізвищ нема, тому прізвище в мене завжди одне й те саме. Я — Боровий.

Мені здалося, що останні слова він вимовив навіть з пихою.

Гриць нахилився до мене і зашепотів:

— От бачите! Був Панько, став Стецько, а буде ще чи Сірко, чи Бровко.

Я заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Пане Боровий, — мовив я, — а можна, ми до вас так і будемо звертатись? Просто пан Боровий.

— Авжеж, — погодився він. — Мене всі так і кличуть. На Землі.

— Що ви нам запропонуєте подивитися тут у першу чергу? — спитав я, щоби зам’яти незручність.

Пан Боровий розквітнув:

— О! Та я для вас приготував цілу культурну програму. Ми з вами подивимось все і насамперед місцеві церкви. Знаєте ж бо, андромедяни дуже релігійні люди, і цим схожі на нас, українців. Тут що два квартали, то церква. Чудові витвори чудового мистецтва!

До всього пан Боровий ще був церковним фанатом.

Ми розмістилися в люксових апартаментах фешенебельного готелю, і Гриць одразу почав перевіряти кімнати на наявність підслуховування, а я пішов до ванної. Все одно перевіряй — не перевіряй, у кімнаті про справи не поговориш. Для цього існує вулиця — найкращий захисник проти будь-якої апаратури. Втім, я не гадав, що до справи якимось боком причетні компетентні органи Андромеди. Просто зайве підстрахуватись ніколи не завадить.

За деякий час, давши нам відпочити з дороги, з’явився пан Боровий.

— Маємо ще кілька годин, — сказав він, далеко поїхати не встигнемо, але тут зовсім поруч стоїть чудова капличка, це друга половина першої фази андромедянської цивілізації. Вона входить у сотню найцікавіших пам’яток планети, і якщо поквапимось…

Я подивився на Гриця, він — на мене.

— Знаєте, пане Боровий, — сказав я, посміхнувшись якомога приязніше, — ми обов’язково завітаємо до цієї каплички, але іншим разом. А поки що значно приємніше було б відвідати один з місцевих притонів. Є на Андромеді притони?

Боровий скривився так, наче відкусив хрону.

— Але духовність, — обурився він, — духовність, що завжди відрізняла українську націю…

Що ж, доводилося бути не дуже ввічливим. Я знову перервав балакучого пана:

— За рекомендаціями страхових компаній, вирушаючи в далеку подорож, душу годиться лишати вдома. Надійніше і безпечніше. Я сам завжди так роблю. Еге ж?

Не знаю, але здається, він образився. Проте настанова від начальства ГУКу в нього була однозначна: нас треба було