Зоряний вуйко - Брати Капранови
Але цього разу нам пощастило, зореліт не шмонали взагалі. В порту нас зустрічав представник ГУКу, щоб допомагати у всьому — влаштуватись у готелі, їздити містом, показувати нам місцеві пам’ятки — ми ж туристи, та ще й впливові люди серед галактичного українства. Представник ГУКу в курсі не був, я наполягав на цьому, бо вважав, що зайве підстрахуватись не зашкодить. А ще цей дядько мав фінансувати пиво з грошей «Зорі», які були переведені на місцеве відділення ГУКу якраз для цієї справи. Тобто «Зоря» не підозрювала, що фінансуватиме саме пиво, але я заприсягся добряче пощипати їхні мільярди.
— Петро Васильченко, — відрекомендувавсь поставному дядькові з чорним на козацький манер стриженим чубом. Дядько зустрів нас, як і домовлялися, біля виходу із зорельота.
— Панько Боровий, — простягнув він мені руку. — Дуже радий.
Гриць ішов ззаду, не втручаючись в розмову «хазяїна».
— Бажаєте поснідати? — ґречно запропонував представник ГУКу.
Я, звичайно, не був проти, бо космічні подорожі завжди розбурхують апетит.
— Знаєте, пане Паньку, — сказав я, — я б із задоволенням покуштував вареників. У вас тут можна знайти вареники?
— О! — засміявся він. — З чим — з чим, а з варениками у нас тут проблем немає. Знаєте, андромедяни дуже вподобали їх. От ідіть за мною, подивитесь.
Ми пройшли до бару. Там стояли автомати, що крім іншого, торгували варениками. Справжнісінькими. Хочете — із сиром, хочете — з картоплею, хочете — з вишнями, хочете — з капустою. А особливим успіхом користувалися вареники зі смаженою цибулею, хоч я, наприклад, їх не дуже люблю.
— Це чудово! — вигукнув я захоплено, дивлячись, як працюють автомати.
— Так, — погодився пан Панько. — Ми вважаємо це найбільшою перемогою місцевих українців.
І ми взялися до вареників.
Хитрі андромедяни і в цьому пішли далі за нас. Кожен пакунок з варениками мав два відділення. В одному містилися, як ви самі здогадуєтесь, пишні, гарячі, ласі вареники, а в другому — біла, холодна, наче щойно з льоху, сметана. Відвідувач легким рухом складав пакунок удвоє, вареники з’єднувались зі сметаною, і починався Процес.
— Пане Паньку, — почав я, витерши серветкою рота.
Представник ГУКу підняв обличчя. Над його губою біліли сметанні вуса.
— Стецько, з вашої ласки, — сказав він.
— Як це? — не зрозумів я.
Гриць пробурчав собі під носа:
— Набравсь.
— Стецько, — повторив представник ГУКу, — Стецько Боровий. І тут я зрозумів:
— А ви що?… Теж?
Він посміхнувся:
— Так, я народився на Андромеді. А тут з іменами…
— Але ж ви українець! — перервав я його. — Українці завжди мали певні імена, прізвища.
— Так то на Землі, — розвів руками він. — А ми тут діаспора. У мене, наприклад, дружина андромедянка.
Я відчув холод у шлунку. Якщо місцеві вареники — теж діаспора… Але поки що вони поводилися добре.
— Слухайте, пане… — я зам’явся. — А з прізвищами у вас як?
Він ще раз посміхнувся — певно, звик до розпитувань.
— От якраз із цим добре. На Андромеді прізвищ нема, тому прізвище в мене завжди одне й те саме. Я — Боровий.
Мені здалося, що останні слова він вимовив навіть з пихою.
Гриць нахилився до мене і зашепотів:
— От бачите! Був Панько, став Стецько, а буде ще чи Сірко, чи Бровко.
Я заспокійливо поклав йому руку на плече.
— Пане Боровий, — мовив я, — а можна, ми до вас так і будемо звертатись? Просто пан Боровий.
— Авжеж, — погодився він. — Мене всі так і кличуть. На Землі.
— Що ви нам запропонуєте подивитися тут у першу чергу? — спитав я, щоби зам’яти незручність.
Пан Боровий розквітнув:
— О! Та я для вас приготував цілу культурну програму. Ми з вами подивимось все і насамперед місцеві церкви. Знаєте ж бо, андромедяни дуже релігійні люди, і цим схожі на нас, українців. Тут що два квартали, то церква. Чудові витвори чудового мистецтва!
До всього пан Боровий ще був церковним фанатом.
Ми розмістилися в люксових апартаментах фешенебельного готелю, і Гриць одразу почав перевіряти кімнати на наявність підслуховування, а я пішов до ванної. Все одно перевіряй — не перевіряй, у кімнаті про справи не поговориш. Для цього існує вулиця — найкращий захисник проти будь-якої апаратури. Втім, я не гадав, що до справи якимось боком причетні компетентні органи Андромеди. Просто зайве підстрахуватись ніколи не завадить.
За деякий час, давши нам відпочити з дороги, з’явився пан Боровий.
— Маємо ще кілька годин, — сказав він, далеко поїхати не встигнемо, але тут зовсім поруч стоїть чудова капличка, це друга половина першої фази андромедянської цивілізації. Вона входить у сотню найцікавіших пам’яток планети, і якщо поквапимось…
Я подивився на Гриця, він — на мене.
— Знаєте, пане Боровий, — сказав я, посміхнувшись якомога приязніше, — ми обов’язково завітаємо до цієї каплички, але іншим разом. А поки що значно приємніше було б відвідати один з місцевих притонів. Є на Андромеді притони?
Боровий скривився так, наче відкусив хрону.
— Але духовність, — обурився він, — духовність, що завжди відрізняла українську націю…
Що ж, доводилося бути не дуже ввічливим. Я знову перервав балакучого пана:
— За рекомендаціями страхових компаній, вирушаючи в далеку подорож, душу годиться лишати вдома. Надійніше і безпечніше. Я сам завжди так роблю. Еге ж?
Не знаю, але здається, він образився. Проте настанова від начальства ГУКу в нього була однозначна: нас треба було