Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

В цей час Макшеєв побачив у воді ясний відбиток сонця, швидко підняв голову і вигукнув:

— Ач, червоне сонечко, нарешті, показалося на чистому небі. Дивіться лишень!

Мандрівники, які звикли бачити Плутона тільки крізь більш-менш густу пелену туману або хмар, ще не мали уявлення про колір неба і справжній вигляд цього світного ядра Землі. Тепер же ця пелена розривалась, утворюючи купчасті хмари, в проміжках між якими видно було чисте небо, але не блакитне, як над зовнішньою поверхнею Землі, а темно-синє.

В зеніті стояв Плутон, діаметр якого здавався трохи більшим від видимого сонячного.

Це підземне, або «внутріземне», світило загалом нагадувало Сонце, що світить перед заходом або незабаром після сходу через товстий шар атмосфери. На його дискові можна було помітити досить багато темних плям різної величини.

— Це центральне світило, або справжнє ядро нашої Землі, перебуває вже в останній стадії свого горіння, являючи собою згасаючу червону зірку. Ще трохи — і воно згасне! На внутрішній поверхні запанує темрява і холод, і все це розкішне життя поступово загине, — сказав Каштанов.

— Добре, що ми встигли дістатися сюди і вивчаємо її! — вигукнув Макшеєв. — Трохи пізніше нам довелося б повернутися назад, ми побачили б тільки чорну ніч перед собою.

— Ну, я сказав «трохи» в геологічному розумінні. Коли перевести на земні роки, то це може дорівнювати цілим тисячоліттям, тим-то наші далекі потомки матимуть ще змогу вивчати цю внутрішню поверхню і навіть колонізувати її.

— Щиро дякую! Переселитися в країну, засуджену на загибель у темряві вічної ночі!

Так за жвавою розмовою непомітно минув час, і обидва човни причалили до місця стоянки, де Папочкін і Громеко чекали на них з вечерею. Порося у вареному і смаженому вигляді, приправлене дикою цибулею, зібраною ботаніком на горбі, було дуже смачне. Спільно вирішили, що надалі треба звертати більше уваги на їстівні плоди, коріння і трави, щоб зробити їжу різноманітнішою. Всі овочеві і борошняні консерви залишили в юрті і з собою з харчів взяли тільки чай, цукор, каву, трохи сухарів та приправи, як сіль, перець, екстракти. Полювання і рибальство повинні були давати основну частину їжі, яку продукти місцевої флори могли поліпшити.

На час сну поблизу намету розіклали велике вогнище і по черзі вартували, бо зустріч з тигром примушувала стерегтися нападу хижаків. Кожний вартовий справді чув у сусідньому лісі різний шелест, тріск, злітання і крики наляканих птахів, а Генерал часто нащулювався і гарчав.

Другого дня в перші години плавання місцевість зберігала той самий характер: ішли горби, лісисті з півночі, степові з півдня, і суцільний ліс по берегах ріки. Опівдні для стоянки причалили до лівого берега, на який Каштанов і Громеко полізли після обіду.

В складі флори було багато нового: траплялися вже вічнозелені рослини — мирти, лаври, лавровишні. Горіхове дерево досягало величезних розмірів, не поступаючись перед дубами, буками і в’язами; на південному схилі зустрічалися бук, кипариси, туї і тис. Прекрасні магнолії розпустили свої великі білі запашні квіти. В хащі понад річкою попадався бамбук і різні ліани. Громеко захоплювався на кожному кроці.

Температура повітря в тіні цього дня вже досягала +25°, бо північний вітер, який досі був супутником мандрівників, ущух. Повітря стало важке, насичене випарами густих лісів. Дослідники ледве продиралися по схилу горба, обливаючись потом, хоч сонце світило тьмяно крізь пелену хмар.

Від спеки вся природа ніби зомліла й завмерла; птахи і звірі притаїлися в тіні.

На вершині горба Каштанов і Громеко присіли відпочити і, повернувшись лицем на північ, щоб оглянути місцевість, виявили причину нестерпної спеки: на горизонті підносилася зубчастою стіною з фантастичними баштами величезна темно-лілова грозова хмара. Її облягав синьо-багровий вал клубуючих хмар, під якими спалахували сліпучі блискавки. Цей вал швидко наближався;

— Треба бігти до човнів! — вигукнув ботанік. — Злива, мабуть, буде тропічна!

Обидва зійшли вниз схилом, плутаючись ногами у високій траві і ковзаючись на більш крутих місцях. За десять хвилин вони добігли до табору, де Макшеєв і Папочкін уже нетерпляче чекали на них, не знаючи, що робити. Намет міг не витримати потоків дощу і ударів дуже ймовірного граду. Ріка могла виступити з берегів, потягти вирвані дерева, тому і в човнах було б небезпечно. Доцільнішим здавалося вивантажити все на берег, витягти човни і сховатися в кущі:

Обговорюючи цей план з товаришами, Папочкін пригадав, що під час маленької екскурсії, коли гнався вниз по річці за великою водяною змією, він бачив в кінці горба навислу скелю, яка могла захистити їх від дощу. Але треба було поспішати, — гроза швидко наближалася! Всі стрибнули в човни, попливли до скелі, і за кілька хвилин все вивантажили і перенесли під навіс, який був достатньо просторий, щоб вмістити не тільки людей, собаку й речі, а й самі човни, якими відгородилися від вітру.

Вигнавши кількох невеликих змій, що примостилися в розколинах скелі, мандрівники могли вже спокійно спостерігати величаве видовище атмосферної катастрофи.

Синьо-багровий вал докотився вже до половини неба і заступив сонце; знизу він здавався тепер зовсім чорним. Це була якась безодня, яку раз у раз розтинали сліпучі зиґзаґи блискавок, що супроводжувались таким гуркотом грому, якого ніхто з мандрівників ще не чув. То розлягалися один за одним оглушливі вибухи, то тріск, ніби рвались на частини величезні куски міцної матерії, то постріли сотень важких гармат.

Сусідній ліс глухо шумів під першими поривами вітру. З півночі насувався ще якийсь жахливий гуркіт, що примушував здригатися; він поступово заглушав навіть гуркіт грому. Здавалося, що звідти мчить велетенський поїзд, який трощить все на своєму шляху.

Мандрівники зблідли і з тривогою озиралися навкруги.

Вихор уже налетів. У повітрі кружляла безліч листя, квіти, сучки, гілки, цілі кущі, вирвані з корінням, і птахи, які не встигли сховатися в глибині