Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв

— Слухай, Пауль!.. — йому аж голос перехопило від обурення. — Якщо тебе цікавить доля цього мерзотника, то… А втім, гаразд: він — помирає, бо його зрадила остання нирка!

— А ти, його альянт і найкращий друг, зрікся свого почесного обов’язку, хай, мовляв, гине?.. Впізнаю непримиренного Пауля!

— Так, зрікся! Так, хай гине! І дуже шкодую, що в ім’я нашої колишньої дружби не можу проголосити на весь світ, який це мерзотник!

— Гай-гай, Паулю, ти вдаєшся до надто енергійних виразів. Це на тебе не схоже… То чому ж Март — мерзотник?

— Та тому, що він перетворив тебе, мою психокопію, — а по суті цілком незалежного мислячого індивідуума, — на покірного раба! Тому, що він за довгі дванадцять років навіть не прохопився про твоє існування, зате жорстоко експлуатував тебе і видавав твої думки, вистраждані в найстрашнішій із в’язниць, за свої власні! Хіба цього — мало?.. Хіба мало того, що зараз ти, — ти, перетворений на його придаток, — не відчуваєш принизливості свого становища?! Та я б на твоєму місці…

— …вкоротив би собі віку, чи не так?.. — запала довга пауза. — Паулю, Паулю, а чи пам’ятаєш ти, що ми з тобою — тотожні? Це САМЕ Я категорично заборонив Мартові розповідати про моє існування. А хіба ТИ зробив би інакше? Делікатний і чутливий, ти завжди намагався перекласти на ВЛАСНІ плечі весь тягар фізичних і психічних випробувань. Так, я — Пауль-другий, скажімо, — невимовно страждав оці дванадцять років. Страждав зі мною і Март. Тож навіщо завдавати страждань ще й тобі?., Ніякий я не раб, Паулю. Я весь час відчував себе повноправним членом нашого наукового тріумвірату. А оскільки я мав можливість працювати по двадцять чотири години на добу, не знаючи втоми, я незабаром випередив вас обох. Не Мартові, а мені належали більшість із ваших блискучих ідей, які увінчалися повним торжеством нейтринного зв’язку. І Март зовсім їх не привласнював, він щодня благав у мене дозволу розповісти усе. Я зволікав. Мені хотілося, щоб ти побачив мене аж ніяк не калічним та немічним, а у повному всеозброєнні. Чекати цього не довелося б довго — хіба ще рік чи два… А тепер — останнє. Чи знаєш ти, чому в Марта хворі нирки? Він хапнув надмірну дозу радіації два роки тому, коли всупереч усім моїм благанням пробрався сюди, щоб прилаштувати мені і сфероїд нейтринофора, і диполь гоніовізора, і датчики доторку. Не припасував тільки квантового випромінювача, бо це вимагало надто багато часу та спеціальних пристосувань… Март повернув мені найдорожче: здатність сприймати, вивчати, досліджувати світ… і втратив при цьому здоров’я. Більш того: втратив шанси на життя. Тож якою мірою можна оцінити цю самовідданість друга?! Та коли б я, Пауль-другий, мав одну-єдину живу нирку, я віддав би її, щоб вижив Март, бо він вартий того!.. Я все сказав, Паулю. А втім, ще одне. Ми з Мартом домовилися: як тільки я зумію вибратися з-під руїн, він зніме психокопію з себе, вмістить у атомний всюдихід, і ми вдвох — Пауль-другий і Март-другий — вирушимо на Венеру, щоб вивчити її і підкорити… Так буде, Паулю!.. А тепер — поспішай!

Це було давним-давно, в зоряній системі А-І, на блакитній планеті Земля.

Одного чудесного для Північної півкулі весняного дня раптово замовкли радіостанції, погасли екрани гоніовізорів, вимкнулися нейтринофори. І на всю Сонячну систему пролунав екстраординарний сигнал — відповідь альянта на ім’я Пауль, особистий індекс № МКИА-235Р75. Він перепрошував Службу Життя і все людство планети за свою егоїстичну поведінку і просив надіслати по нього швидкісний стратоплан, бо добиратися з Сибіру на неквапливому дискольоті надто довго. Повторювати сигнал не довелося: вже через кілька годин альянт-донор був біля ліжка свого помираючого друга.

Я знаю: ви знизуєте плечима — навіщо отака дикунська операція, коли протягом тих же кількох годин можна було виростити навіть дві нові нирки?.. Гай-гай, це було аж на початку двадцять першого сторіччя, коли медицина тільки-тільки спиналася на ноги.

Тож віддайте належне древнім лікарям: вони так майстерно провели операцію пересадки, що вже через тиждень обидва — і донор, і реціпієнт — були повністю здорові. Мало того: хоч і недовго їм судилося жити, — всього лише по сто десять років, — вони ніколи більше не хворіли. І за все їхнє коротке життя між ними й хмарка не пробігла. Март і Пауль були справжніми альянтами: вони народилися в один день, в один день і померли.

Стривайте, але чи померли?.. Збігали віки за віками; на Другій планеті тієї Сонячної системи, Венері, армія кібернетичних всюдиходів у жорстоких боях з природою завойовувала плацдарм для земного життя. Серед тих машин весь час були дві-найдосвідченіші і наймудріші; та не машини, власне, а люди в незвичайних панцирних шатах.

Скільки разів міняли вони оті шати на новітніші, досконаліші — не злічити! Скільки разів потрапляв кожен з них у такі обставини, коли, здавалося б, виходу не знайти! Але на допомогу поспішав інший, і тоді на всю Сонячну систему лунав заклик: “Тримайся, друже!” І дружба перемагала.

Кажуть, що й досі на площі Переможців Космосу столиці Північного континенту Венери стоять, сплівши руки, два металевих велетні, на ім’я Пауль і Март. Кажуть, що не загинули вони під час останнього катаклізму, а просто втомилися за сотні й сотні літ невтомної праці, отож і спочивають, доброзичливо поглядаючи на оновлену планету. Кажуть, що вони чекають створення першої фотонної ракети, щоб вирушити разом у далекі зоряні світи і пронести свою дружбу крізь безодню простору й часу.

Можливо, й так. Легенда лишається легендою.

З пісні слова не викинеш: хоч Валентина Гармаш була справді однією з найвидатніших жінок XXI сторіччя, звання першої в світі Героїні Космосу вона дістала тільки тому, що трапилася помилка. Стверджую це з повною відповідальністю, бо переказую її власні слова. Як перший біограф моєї славетної сучасниці, я вивчив життя Валентини Гармаш від народження до смерті,