Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв

Хоч як страшно було про це думати, та все ж це тільки припущення. Але ось на очі Паулеві трапилася картка, що починалася словами:

“Доповідаю тобі, володарю мій…” А наступна— ще страшніша: “Ти вихваляв свого покірного раба, але…”

А у Пауля аж голова запаморочилася: він, завжди такий витриманий і тактовний, люто вилаявся і шпурнув скриньку з картками в нішу утилізатора — хай зникнуть, розвіються на атоми, щоб сліду не лишилося!

Удар був жахливий. Це було страшніше, аніж почути про Мартову загибель. Смерть друга не руйнує його образу, а навпаки, усталює, навічно фіксуючи в пам’яті живих усе найкраще, що було в ньому. Нині ж образ розпався. Вже не було друга. Не було альянта. Був гиденький, дрібний чоловік, який аж у двадцять першому столітті виявив риси тих, що тільки-тільки дістали право називатися людьми.

Рабовласник… З цього звання древні римляни пишалися. Кріпосники середньовіччя — вже встидалися. Але, мабуть, не тільки черевані-фабриканти та твердолобі поміщики Російської імперії, а й найвидатніші тогочасні гуманісти підняли б на глум усякого, хто закинув би їм рабовласницьке ставлення до кількох центнерів закутої в панцир керамічної піни. Одначе — міняються обставини, міняються критерії. Тепер інакше як рабовласником академіка Марта не назвеш. І саме через це академік Пауль, його альянт, почувши тривожний виклик індикатора життя, зняв з руки браслет, який не знімається ніколи, доки живе людина. Ось через що він відповів тільки аж на третій екстраординарний виклик Служби Життя, а коли пролунав четвертий — дав зрозуміти Мартові, що дізнався про всю глибину його падіння: “ПРИЙДУ НА ДОПОМОГУ, КОЛИ СЛІПИЙ ПРОЗРІЄ, А НІМИЙ ЗАГОВОРИТЬ”.

Усі ці дні він марно намагався зв’язатися зі своїм психодвійником, використовуючи нейтринофор, що стояв у кабінеті Марта. Психодвійник не відповідав. Цілком імовірно, Март використовував якийсь потаємний, відомий тільки йому код. Отож, вичерпавши всі можливості нейтринного зв’язку, Пауль вирішив вступити в контакт із своєю психокопією особисто. Ось чому він опинився серед руїн колишнього Інституту Актуальних Проблем.

На жаль, він не дійшов до мети буквально кілька метрів.

Пауль смикнувся ще раз. Напружив до найостаннішої межі свої могутні м’язи чемпіона з важкої атлетики. Аж потемніло в очах, але таки вдалося пересунути рукав скафандра на скількись там сантиметрів у потрібному напрямку. Відпочивши трошки, вчетверте сьорбнув біостимулятора, — хоч це вже загрожувало шоком, — повторив свій одчайдушний ривок — і знову відвоював кілька квадратних дециметрів конче потрібного “життєвого простору”. Всі подальші зусилля були марні — рукав наткнувся на вертикальну стіну. Тільки й того, що квантовий випромінювач був тепер скерований не вбік, а вперед. Мало радості з цього; щоб звільнитися від клятої брили, промінь треба спрямувати назад і вгору. Проте хто знає, як вона там тримається? Чи не зрушить з місця, якщо зруйнувати променем завал?

Єдине, що непокоїло Пауля, — щоб не креснув цей промінь по “Дельті”, — він уникав слова “психодвійник”, як уникав його і Март у своєму незакінченому листі. Може, “Дельта” навіть мріє про благословенне небуття, — воно покладе край ганебному рабському існуванню. А якщо ні? Якщо в цій кібернетичній істоті жадоба життя перевищує все, в тому числі й почуття гордості та самоповаги?.. Тож насамперед треба порозумітися з цією істотою, дістати з першоджерела підтвердження того, що академік Март справді переслідував мерзенну, суто егоїстичну мету.

Всі пристрої керування, на щастя, було припасовано до рукоятки випромінювача. Пауль ввімкнув його на мінімальний радіус дії в низькотемпературному режимі: промінь не стільки різав залізобетон, скільки випаровував воду з його тріщин, а результат цього був такий, ніби в глибинах брили вибухали тисячі мікродоз тротилу, — вона розтріскувалася, осипалася градом уламків, які знову затискували рукав скафандра, відбираючи так важко завойований простір.

Він перемкнув випромінювач на режим різання і через деякий час почув приглушене стінками скафандра шарудіння. Отже, попереду — отвір, куди почали сипатися уламки. Так-так, ось уже й рукав дещо звільнився, його можна пересувати сантиметрів на двадцять ліворуч.

Скільки дозволяв шарнір випромінювача, Пауль поширив той отвір. Та тільки що з того: в оту конусовидну амбразуру він не зміг би просунутися, навіть якби й зовсім звільнився з-під брили. А куди веде ця діра — невідомо, її стінки ледь-ледь окреслюють зблиски тьмяної лампочки внутрішнього освітлення шолома.

Добре, хоч ситалові ілюмінатори дають широке поле для огляду. Правда, доводиться неприродно викручувати шию, та все ж можна позирнути вперед. От якби прожектор! Але він-на грудях, притиснутий до землі.

А стривай-но, стривай… Адже випромінювач діє!

Пауль крутнув регулятор аж до краю, на режим “Плазма”, ввімкнув систему подвійного фокусування. Тепер уся могутня енергія генератора хлюпне єдиним імпульсом у тонісінький промінь, який навряд чи завдасть якоїсь шкоди “Дельті”, зате змусить засяяти яскравіше Сонця ту точку, в яку влучить.

І справді: щойно Пауль натис на кнопку, як темний отвір перед ним спалахнув нестерпно яскравим фіолетовим сяйвом. Добре, що догадався заплющити очі, бо навіть тепер довелося перечекати кілька секунд, поки потьмяніє розжарена цятка на протилежній стіні великого приміщення.

Пауль упізнав: це був головний бокс їхньої колишньої лабораторії. Саме тут випробовували перші типи ще дуже примітивних кібернетичних всюдиходів, які мали стати невтомними й невразливими дослідниками Венери. Тут стояла “Дельта” дванадцять років тому, коли завершувалася спроба “контакту” людини з машиною… О, той контакт!.. Як він дорого коштує всім трьом: Паулеві, Мартові, і… і отій керамічній піні, що усвідомила себе людиною, — а отже, стала мислячою істотою, з усіма її пориваннями, надіями… і правами!

Пауль аж скрипнув зубами: сто чортів, та невже так і не вдасться допомогти цій нещасній істоті за ті кілька годин, що йому лишилося жити?! Ще і ще раз напружував сили так, що мало не втрачав свідомості; сантиметр по сантиметру відвойовував місце, щоб хоч трошки пересунути важенний рукав скафандра; раз по раз стріляв поодинокими імпульсами випромінювача, аби освітити бокс, та все марно — “Дельти” в цьому приміщенні не було.