Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов
— Чого тут? Навіщо?
Робот став на коліна і збентежено забелькотав:
— Уклінно перепрошую… Я гадав, шановному володарю щось потрібно…
— Гада-а-ав! — передражнив його кучматий чорнявець. — Геть!
Робот швиденько підвівся і пустився навтьоки. Тільки тепер впали в око його червоні нейлонові трусики. Казна-що… Робот зодягнений, а цей… Що за чортівня?
— А ти чого? — спроквола запитав незнайомець. — Чому не на роботі? Ганьба, ганьба… І хто це тобі бороду відчикрижив? Га?
У космічних мандрах до будь-яких несподіванок звик, але тут і мені заціпило. Оце так рай! Не встиг як слід розгледітись, а вже хомут прилаштовують. Ця манера розмовляти, це панібратство…
Мобілізував усю свою гідність.
— Сподіваюся, у вас таки з’явиться бажання з’ясувати, хто я і звідки?
Співбесідник відкопилив губу й зневажливо чвиркнув на бетон.
— Все давно з’ ясовано. Наш Кібер думає за нас…
— То принаймні скажіть, хто ви.
Він зміряв мене недовірливим поглядом:
— Не придурюйся. Усі знають. Я — Чудотворець Дванадцятий, вождь племені!
Он воно яка персона! Я так і завмер з роззявленим ротом.
— Ну, гаразд, — змилостивився вождь. — Ти, бачу, вчора перетрудився. Ми запізнюємось. Поїхали! — І, вхопивши мене за комір комбінезона, потягнув до машини.
За кермом сидів робот, дуже схожий на того, котрий допіру дременув у провулок. Вождь штурхнув його в плече:
— Паняй!
Машина м’яко зрушила з місця. Поруч зі мною сопів на задньому сидінні вождь, не виявляючи до мене ніякої цікавості. Я ж крадькома зиркав на нього. Опасисте тіло вкрите прегустим чорним волоссям. Ще на майдані помітив
— руки надто видовжені, лоб низький. Уважніше придивився до його рук, складених на випнутому животі, і жахнувся. Тільки обидва великі пальці стирчали окремо, а решта міцно позростались, утворивши дві суцільнозварні жмені.
Глибоко посаджені маленькі очі надійно прикриті волохатими віями. Інколи повіки злипалися, і тоді важко було розібрати, куняє він чи тільки вдає, що спить.
Вождь не виявляв бажання продовжити розмову. Я теж вирішив мовчати. Майже заспокоївся. Кажу майже, бо турбували якісь дивні звуки. То була химерна подоба музики. Невидимий оркестр ритмічно вичавлював чи то собаче скавчання, чи то гусячий гелгіт… Ага, он воно що! У правому вусі вождя стримить сережка. Звичайнісінький транзистор.
З’ясувавши обстановку в машині, став звертати увагу на вулицю. Вулиця як вулиця. Тільки й того, що безлюдна. Зрідка на тротуарах, біля під’їздів будинків траплялися роботи, зайняті різними господарськими справами. Одні сновигали з пилососами в руках, інші мили вікна, підстригали дерева. Помітивши рожеву валку, кожен з них чомусь стрімголов мчав на край тротуару, ставав на коліна і бив низькі поклони нашій передній машині. Кільканадцять разів перед очима мелькали подвійні кубічні п’єдестали — точно такі ж, як і той, що на Центральному майдані. Нижній куб жовтий, верхній — рожевий.
Вразила відсутність вітрин. Жодної крамниці, жодного ресторану… Тільки дуже громіздкі механізми біля кожного будинку. Механізми схожі на наші колишні автомати “Газвода”, але значно більші. Хм, де ж у цьому раю підкріпитися можна? А вже не завадило б.
Машина мчала стрілою, і незабаром за вікнами замелькали парки околиці. Ага, цивілізація на вельми високому рівні, всі підприємства, очевидно, збудовано за межами міста з санітарних міркувань.
Ось і парки кінчилися. Шосе винесло нас на величезне рівне плато, і атомокар зупинився біля нескінченних шеренг білих лімузинів. Робот вискочив з машини і відчинив, згинаючись у три погибелі, дверцята. За вождем вийшов і я. Озирнувся. Внизу, скільки сягав зір, потопали в голубому мареві густі праліси. Високо в чистому небі кружляли голуби. Цілюще повітря п’янило.
Наші атомокари тим часом вишикувалися в рядочок, осторонь від білих, і мені в око впала ще одна подробиця. На лобовому склі кожної рожевої машини під трафарет наведено малюнок — схрещені суцільнозварні пригорщі на тлі глибокого полумиска. Фамільний герб?
Вождь позіхнув:
— Усе витрішки продаєш, а до праці не спішиш?
Ми стали на транспортер. Оговтавшись, помітив, що сунемо до величної” легкої споруди, схожої на ангар. На фронтоні золотом виблискувало: “Палац праці”. Споруда проковтнула транспортер, І’за мить ми сповзли з нього на невисокий поміст, засланий м’яким килимом. Нараз обізвався веселим маршем невидимий оркестр, і під високим прозорим склепінням дванадцять разів прогриміло радісне тисячоголосе: “Уря-я-я!”
Схопився на ноги. Не знав, на чому зупинити погляд. Жодної подробиці звичної обстановки.
Почну з того, що насамперед впало в око. Три довжелезних столи (обидва крайні — білі, а середній — рожевий) тяглись від помосту в глиб нескінченного залу. Столи без ніжок. Довгі-довгі, ніби туго напнуті скатертини. Але ті скатертини витримували неабиякий тягар! Густо заставлені різноманітними наїдками, напоями… Світло сонця легко пронизувало прозору покрівлю, вигравало на гранях штофів, фужерів, чарок. Тарілки виблискували всіма барвами райдуги.
Вздовж столів покотом лежали кібертонці — впереміжку жінки й чоловіки, літні й молоді, зовсім підлітки. Чомусь особливо густо обліпили середній рожевий стіл.
Мабуть, тут зібралося все плем’я. Якийсь врочистий прийом або бенкет після наради.
Всі лежали, а невидимий оркестр награвав марш. Якщо це прийом чи бенкет, подумалося, то мусили б зодягнути якщо не парадну форму, то принаймні звичайні туалети… Тільки біля Чудотворця, котрий розлігся долічерева, виструнчився, приклавши долоню правиці до крисів капелюха, робот, виряджений в чорний смокінг, в чорні гостроносі туфлі. Його груди прикривала сніжно-біла нейлонова сорочка, метелик стягував комірець. І обличчям, і постаттю — викапаний вождь. Тільки без бороди, та антенки продірявили капелюх.
Не знав, куди себе подіти, як поводитись. Втупився у вождя-двійника. Той на кивах дав зрозуміти-лягай.