Хлопець із пекла - Аркадій Натанович Стругацький
— Бігом марш! — гаркнув я по-їхньому.
Побігли. Повільно біжать, погано. Білявий цей накульгує. Важко поранений, значить, ногу в лазні підвернув. Нічого, дошкутильгаєш.
Добігли ми до того краю села, а там і вантажівки — хлопці побачили нас, закричали, засвистіли. Я вибрав калюжу побільше, поклав полонених мармизами в багнюку і підійшов до передньої вантажівки, де Кліщ. А Кліщ уже мені назустріч вистрибує — морда весела, вусики під носом сторчма, в зубах кістяний мундштук за модою старшого курсу.
— Ну, що скажеш, брате-смертнику? — каже він мені.
Я йому доповідаю: таке, мовляв, і таке, мовляв, становище, а полонених обов’язково спершу допитати. І вже від себе:
— Про мене не забудь, Кліще, — кажу. — Все-таки я їх сюди привів…
— Це ти про ошийник? — розгублено запитує він, а сам озирається.
— Авжеж! Хто ж їх сюди привів?
— Не бачу ось я — на чому. Не вести ж їх у ліс…
— А на палях?
— Можна, звісно, й на палях… Тільки навіщо? — Він поглянув на мене. — А якщо без паль? Візьмешся?
Ну от. Так я й знав. Вічно мені не таланить. Що я — винуватий, абощо, що мого веденого при штабі залишили? А одному — як? Мені й сили забракне. До вечора буду опинатись, а потім ще відмиватися цілу ніч.
— Ти ж знаєш, — сказав я Кліщеві. — Я ж веденого не маю.
— А сам? — питає він. — Шнурка з собою маєш?
Тут мене азарт розібрав.
— А потримаєш? — питаю.
А він на мене глянув, і мені відразу серце впало.
— Кошеня… — каже. — Ти тут розважатися будеш, а Гепард там один? Ану бери три двійки та шуруй до Гепарда! Рухом!
Робити було нічого. Не судилося, значить, не пощастило. Поглянув я на своїх смугастиків востаннє, закинув автомат за спину та й гаркнув з усієї сили:
— Пер-рша, друга, третя двійки — до мене!
Кошенята горохом посипалися з вантажівки: Заєць із Півнем, Носань із Крокодилом, Снайпер із цим… як його… не звик я ще до нього, його тільки-тільки з Піґтанської школи до нас перевели — вбив він там когось не того, от його й до нас.
Я вже давно помітив, та нікому не кажу: завалить Кіт під гарячу руку якого-небудь цивільного — негайно наказ по частині. Такого-то і такого-то, кличка така-то за скоєння кримінального злочину розстріляти. І таки виведуть на плац, поставлять перед строєм найкращих друзів, дадуть по ньому залп, тіло закинуть у вантажівку на предмет ганебного поховання, а потім чуєш — бачили його хлопці або на операції, або в іншій частині… І правильно, по-моєму.
Ну, скомандував я «бігом», і пострибали ми назад до Гепарда. А Гепард там часу не марнує. Дивлюся — назустріч нам жердина оця, штаб-майор, підтюпцем порошить, а за ним колона, штук п’ятдесят дикобразів з лопатами та киркомотиками, бухають чоботиськами, спітнілі, тільки пара від них валить. Це, значить, погнав їх Гепард нову позицію копати, справжню, для нас. Під домом навпроти медчастини, дивлюся, лопати вже миготять, і стоїть ракето-мет, та й взагалі рух у селі, як на головному проспекті в день тезоіменитства[2], — дикобрази так і миготять, і жодного не видно, щоби був із порожніми руками: або зі зброєю, але таких мало, а більшість тягнуть на собі ящики з боєприпасами та станки для кулеметів.
Гепард побачив нас — виявив задоволення. Двійки Зайця і Снайпера відразу послав у джунглі в передовий дозір, Носаня з Крокодилом залишив при собі для зв’язку, а мені сказав:
— Гаґ. Ти — найкращий у загоні ракетометник, і я на тебе надіюсь. Бачиш оцих тарганів? Бери їх собі. Встановиш ракетомет на тій околиці, вибери позицію приблизно там, де зараз вантажівки. Добряче замаскуйся, відкриєш вогонь, коли я підпалю село. До дії, Кіт.
Коли я все це почув, я не те що пострибав, а просто-таки полетів до своїх тарганів. Ці таргани мої разом з ракетометом загрузли у брудній вибоїні посеред дороги і збиралися, мабуть, всю війну там прововтузитись. Ледве лапами ворушать, грижоносці. Ну, я одному в вухо, другому копняка, третього прикладом між лопаток, закричав так, що в самого у вухах задзвеніло, — запрацювали мої таргани по-справжньому, майже як люди. Ракетомет із вибоїни на руках винесли і — марш-марш — покотили дорогою, аж колеса завищали, аж багнюка полетіла, і — в іншу вибоїну. Тут уже довелось і мені впрягтися. Ні, хлопці, дикобразів теж можна примусити працювати, треба тільки знати — як.
Отож, становище у мене було таке. Позицію я вже обрав — пригадалися мені неподалік від вантажівок густі такі руді кущики та плоска низовинка за ними, де можна було легенько вритися у землю так, що жодний диявол з боку джунглів не побачить. А я відтіль все бачитиму: і дорогу до самісіньких джунглів, і всю сільську околицю, якщо попруть просто через хати, і болото ліворуч, якщо бронепіхота звідти сунеться… І подумав я ще, що треба буде не забути попросити у Кліща кілька двійок для прикриття з цього боку. Ракет у мене в лотках двадцять штук, якщо тільки ці писарі дорогою сюди їх не повикидали, аби полегшити ношу… ну, це ми зараз побачимо, а в будь-якому випадку, щойно окопаємося, треба буде послати тарганів за поповненням. Страх як не люблю, коли в бою доводиться економити. Це вже тоді не бій, а казна-що… Часу вистачить до сутінків, а коли вони в сутінках попруть, спалахне це дике село, і будуть вони всі в мене як на долоні — бий на вибір. Не пошкодуєш, Гепарде, що на мене понадіявся!..
Ось цю останню думку я машинально додумав, уже лежачи на спині, а в сірому небі наді мною, як дивні птахи, летіло якесь палаюче клоччя. Ні пострілу, ні вибуху я не почув, а зараз і взагалі нічого не чув. Оглух. Не знаю, скільки часу збігло, а потім я сів.
Із джунглів по четверо в ряд виповзають бронеходи, плюють вогнем та розгортаються у бойове віяло, а за ними виповзає наступна четвірка. Село горить. Над окопами дим, ані душі не видно. Похідна кухня поруч із факторією перекинута, вариво з неї розлилося бурим місивом, парує. Ракетомет мій теж перекинутий, а таргани лежать у канаві купою один на другому. Одне слово, зайняв я зручну позицію, зміїне молоко!
Тут накрило нас другою чергою. Знесло мене в канаву, перекинуло через голову, повен рот глини, очі забило землею. Тільки на ноги підвівся — третя черга. І пішло, і пішло…
Ракетомет ми все-таки на колеса поставили, скотили у канаву, і один бронехід я спалив. Тарганів стало вже двоє, куди подівся
