Хлопець із пекла - Аркадій Натанович Стругацький
— Як тобі подобається ця позиція, Гаґу? — запитав Гепард.
Я роззирнувся. Ну й позиція! Я просто очам своїм не повірив. Дикобрази вирили собі окопи обабіч дороги, посеред галявини між околицею і джунглями. Джунглі стіною стояли перед окопами кроків за п’ятдесят, ніяк не більше. Можеш там назбирати полк, можеш — бригаду, що заманеться, в окопах про це не дізнаються, а коли дізнаються, то зробити вже однаково нічого не зможуть. Позаду окопів на лівому флангу тягнулася трясовина. За правофланговими було рівне поле, на якому раніше було щось посіяно, а тепер усе згоріло. Та-а-а-к…
— Не подобається мені ця позиція, — сказав я.
— Мені теж, — сказав Гепард.
Ще б пак! Тут же була не тільки ця позиція. Тут на додачу були Ще й дикобрази. Було їх тут штук сто, не менше, і вони вештались по цій своїй позиції, немов по торжищу. Одні, позбивавшись купками, палили багаття. Другі просто стояли, запхавши руки в рукави. А треті вештались.
Біля окопів валялися гвинтівки, стирчали кулемети, безглуздо задерши хоботи в низьке небо. Посеред дороги, загрузнувши в багнюці по ступиці, ні в тин ні в ворота стояв ракетомет. На лафеті сидів літній дикобраз — чи то вартовий, чи то просто так присів собі, стомившись бродити. Зрештою, шкоди від нього не було: сидів собі і длубався скалкою у вусі.
Кисло мені стало від усього цього. Ох, була б моя воля — шарнув би я по всьому цьому збіговиську з кулемета… Я з надією поглянув на Гепарда, проте Гепард мовчав і тільки поводив своїм горбатим носом зліва направо і справа наліво.
Ззаду почулися розлючені голоси, і я озирнувся. Під сходами крайньої хати сварилися два дикобрази. Не поділили вони між собою дерев’яне корито — кожен тяг до себе, кожен лаявся на чім світ стоїть, і по оцих-от я шарнув би з особливою насолодою. Гепард сказав мені:
— Приведи.
Я вмить підскочив до цих бовдурів, дулом автомата вперіщив по руках одного, вперіщив другого і, коли вони витріщилися на мене, випустивши своє корито, кивнув їм головою в бік Гепарда. Навіть не писнули. І обох відразу потом пройняло, як у лазні. Втираючись на ходу рукавами, вони підтюпцем підбігли до Гепарда і завмерли за два кроки перед ним нечупарними спітнілими купами. Гепард неквапно підняв тростину, примірився, наче у більярд грав, і врізав — просто по пиках, одному раз і другому раз, а потім глянув на них, на тварюк, і тільки промовив:
— Командира до мене. Швидко.
Ні, хлопці та дівчата. Все-таки Гепард явно не чекав, що все тут буде аж так погано. Звісно, добра чекати не доводилося. Якщо вже Бійцівських Котів кидають затикати прорив, то кожному зрозуміло: справи кепські. Але щоб отаке!.. У Гепарда навіть кінчик носа побілів.
Нарешті з’явився їхній командир. Витикнулася з-за хат, застібаючи на ходу кітель, довга заспана жердина в сірих бакенбардах. Років йому п’ятдесят, не менше. Ніс червоний, весь у прожилках, залатане пальцями пенсне, яке носили штабні тієї війни, на довгому підборідді — мокрі крихти жувального тютюну. Відрекомендувався він нам штаб-майором і спробував перейти з Гепардом на «ти».
Та де там! Гепард такого морозу на нього напустив, що він якось аж ростом зменшився: спершу був на півголови довший, а через хвилину глип — зміїне молоко! — він уже знизу вгору на Гепарда дивиться, сивенький такий дідусь середнього зросту.
Зрештою, з’ясувалось таке. Де ворог і скільки його, штаб-майорові невідомо; завданням своїм має штаб-майор утримати село до підходу підкріплень; бойова сила його складається зі ста шістнадцяти солдатів з вісьмома кулеметами і двома ракетометами; майже всі солдати — обмежено придатні, а після вчорашнього марш-кидка двадцять сім із них лежать ген у тих хатах — хто з мозолями, хто з грижею, хто з чим…
— Послухайте, — сказав раптом Гепард. — Що це у вас там коїться?
Штаб-майор урвав себе на середині фрази і глянув, куди показувала полірована тростина. Але ж і очиська все-таки в нашого Гепарда! Тільки зараз я помітив: у найбільшому колі біля одного з вогнищ серед сірих курток наших дикобразів огидно маячать смугасті комбінезони імперської бронепіхоти. Зміїне молоко! Раз, два, три… Чотири щуроїди біля нашого вогнища, і ці свині з ними мало не обіймаються. Курять. Та ще й гигочуть чогось…
— Це? — промовив штаб-майор і кролячими своїми очима поглянув на Гепарда. — Ви про полонених, пане старший наставнику?
Гепард не відповів. Штаб-дикобраз знову начепив пенсне і взявся пояснювати. Це, бачте, полонені, але до нас вони, бачте, жодного стосунку не мають. Захоплені у вчорашньому бою єгерями. Не маючи транспортних засобів, а також через брак особового складу для належної охорони…
— Гаґ, — промовив Гепард. — Відведи їх і здай Кліщеві. Тільки спершу нехай допитає…
Я клацнув затвором і пішов до багаття. Покурюють, тварюки, і хлищуть щось із кружок. Морди у всіх задоволені, лисніють. Це ж треба, яка мерзота… А цей, білявий, дикобраза по спині поплескує, а дикобраз, бовдур без мізків, скотина, радий-радесенький, ірже та головою крутить. П’яні вони, чи що?
Я підійшов до них упритул. Дикобрази помітили мене ще здалека, разом замовкли та почали тихенько розповзатися хто куди. А в деяких, напевно, ноги потерпли від страху: як сиділи, так і сидять, витріщивши очі, тільки пащеки пороззявляли. А смугасті — то ті аж сірими зробилися: знають нашу емблему щуроїди, чули!
Я наказав їм підвестися. Вони встали. Знехотя. Я наказав їм вишикуватись. Вишикувались, подітись нікуди. Білявий почав був щось белькотіти по-нашому — я ткнув його стволом між ребра, і він замовк. Так вони мені й пішли — один за другим, похнюпившись, заклавши руки за спину. Щурі. Та навіть запах від них якийсь щурячий… Двоє — кремезні чолов’яги, плечисті, а двоє, мабуть, з останнього набору, хирляві шмаркачі, трішки, може, старші за мене.
Я полонених ненавиджу. Що це, розумієш, за така слизота — пішов на війну, а потрапив у полон? Ні, я розумію, звичайно: що з них візьмеш, зі щуроїдів, а все-таки гидко, як собі хочете… Ну от, прошу: один шмаркач зігнувся вдвоє, і вивертає його. Вперед, вперед, з-зміїне молоко! Другий почав. Тьху! І як вони, ці пацюки, близьку смерть чують — ну як справжні щурі. І зараз вони ж ну на все готові —
