Убік - Філіп Кіндред Дік

— Ми зателефонували містеру Геммонду у Нью- Йорк. Тоді я спробував набрати номер вашого відео- фона тут у готелі, проте він був зайнятий увесь ранок. Тож я вирішив, що варто прийти сюди особисто.

— Відеофон поламаний, — сказав Джо. — Я теж не можу нікуди подзвонити.

— Містер Геммонд також намагався з вами зв’язатися, проте безуспішно, — мовив власник мораторіуму. — Він просив передати вам повідомлення. Хоче, аби ви зробили дещо тут, у Цюриху, перщ ніж вирушите назад до Нью-Йорка.

— Він хоче мені нагадати, — сказав Джо, — щоб я поговорив із Еллою.

— Щоб розповісти їй про трагічну, завчасну кончину її чоловіка.

— Можете позичити мені декілька поскредів? — запитав Джо. — Аби я міг поснідати.

— Містер Геммонд попереджав мене, що ви намагатиметеся взяти у мене в борг. Сказав мені, що вже забезпечив вас достатніми коштами, щоб оплатити готельний номер, напої, які...

— Ел припускав, що я винайму скромніший номер. Однак нічого меншого не було, а цього він не передбачив. Можете додати ці витрати до рахунку, який виставите компанії «Ранситер і компаньйони» наприкінці місяця. Як Ел, можливо, вам казав, зараз я виконую обов’язки директора фірми. Ви маєте справу з розсудливою, впливовою людиною, яка крок за кроком пройшла увесь шлях до вершини. Ви, напевно, добре усвідомлюєте, що я можу переглянути наші рішення щодо мораторіуму, з яким ми плануємо співпрацювати надалі. Ми, наприклад, могли б обрати один із тих, що розташовані ближче до Нью-Йорка.

Фон Фоґельзанґ невдоволено просунув руку до своєї твідової тоги й, витягнувши гаманець зі штучної шкіри алігатора, дістав гроші.

— Ми живемо в жорстокому світі, — сказав Джо, беручи гроші. — Тут діє правило — людина людині вовк.

— Містер Геммонд попросив переказати вам іще дещо. Корабель із вашого нью-йоркського офісу прибуде до Цюриха за дві години. Приблизно.

— Гаразд, — сказав Джо.

— Аби у вас було більше часу на розмову з Еллою Ранситер, містер Геммонд надішле корабель прямо до мораторіуму. Тож містер Геммонд попросив мене забрати туди і вас. Гвинтокрил припаркований на даху готелю.

— Це сказав Геммонд? Що я маю повернутися до мораторіуму разом із вами?

— Саме так, — кивнув фон Фоґельзанґ.

— Високий сутулий негр віком близько тридцяти років? Із золотими коронками на передніх зубах, кожна з яких прикрашена малюнком: ліворуч — чирва, далі — трефа, а праворуч — бубна?

— Я розмовляв із чоловіком, який учора прибув із нами з Цюрихського космопорту. Який був з вами у мораторіумі.

— Він був одягнений у зелені фетрові штани, сірі гольфи, відкриту блузу з борсучого хутра й лаковані туфлі зі шкірозамінника?

— Я не бачив, як він був одягнений. Бачив лише його обличчя на екрані відеофона.

— Він передав якийсь особливий пароль, щоб я був певен, що то і справді він?

— Я не розумію, у чому проблема, містере Чип, — роздратовано відказав власник мораторіуму. — Чоловік, який говорив зі мною відеофоном з Нью-Йорка, — це та сама людина, що була з вами вчора.

— Я не можу ризикувати, — сказав Джо, — не можу полетіти з вами, сісти у ваш гвинтокрил. Може, вас підіслав Рей Голліс. Містера Ранситера вбив саме він.

Витріщившись на нього очима, що нагадували скляні кульки, фон Фоґельзанґ запитав:

— Ви поінформували Асоціацію?

— Ще поінформуємо. Всьому свій час. Зараз нам потрібно стерегтися, щоб Голліс не знищив нас усіх. Він намагався зробити це там, на Місяці.

— Вам потрібен захист, — сказав власник мораторіуму. — Раджу вам негайно зателефонувати в цюрихську поліцію. Вони приставлять до вас охоронця, який подбає про вашу безпеку, поки не відлетите до Нью-Йорка. І щойно ви будете в Нью-Йорку...

— Я ж казав, мій відеофон не працює. У слухавці чутно лише голос Ґлена Ранситера. Саме тому ніхто не може мені додзвонитися.

— Справді? Як дивно. — Власник мораторіуму ступив ще кілька кроків углиб кімнати. — Можна послухати? — він запитально поглянув на Джо й підняв слухавку.

— Один поскред, — сказав Чип.

Попорпавшись у кишенях твідової тоги, власник мораторіуму видобув жменю монет. Пропелер на його тюбетейці роздратовано задзижчав, коли Фоґельзанґ передавав Джо три монети.

— Я у вас прошу лише стільки, скільки тут беруть за чашку кави, — пояснив Джо. — Гадаю, воно варте щонайменше цього.

Раптом Джо усвідомив, що й досі не поснідав і що йому доведеться зустрітися з Еллою голодним. Що ж, він міг би натомість прийняти амфетамін. Ймовірно, готель надає його безкоштовно — на знак гостинності.

Притиснувши слухавку до вуха, фон Фоґельзанґ промовив:

— Я нічого не чую. Навіть гудка. О, тепер чути трохи статичного шуму. Так немов він надходить дуже здалеку. Вкрай слабкий звук, — він передав слухавку Джо і той теж прислухався.

Чип і собі почув тільки далекий статичний шум.

«Вочевидь, за тисячі миль звідси, — подумав він. — Моторошно. Це спантеличує не менше за голос Ранситера, якщо то був він».

— Я поверну вам гроші, — сказав Джо, кладучи слухавку.

— Пусте, — відповів фон Фоґельзанґ.

— Але ж ви не почули його голосу.

— Повертаймося до мораторіуму. Як просив містер Геммонд.

— Ел Геммонд — мій співробітник, — пояснив Джо. — Рішення приймаю я. І перш ніж поговорити з Еллою, я хочу полетіти до Нью-Йорка. На мою думку, зараз важливіше подати офіційний звіт до Асоціації. Коли ви розмовляли з Елом Геммондом, він не згадував, чи всі інерціали вилетіли з ним із Цюриха?

— Всі, крім дівчини, яка провела з вами ніч тут, у готелі, — збентежений власник мораторіуму роззирнувся, вочевидь запитуючи себе, куди вона зникла. На його обличчі з’явилося занепокоєння. — Хіба вона не тут?

— А що то була за дівчина? — запитав Джо. Він і без того був пригнічений, тепер же відчув, як поринає у най- чорніші глибини свідомості.

— Містер Геммонд не сказав. Певно, думав, що ви маєте знати. З його боку було б нетактовно назвати мені її ім’я, зважаючи на обставини. А хіба вона...

— Ніхто не приходив.

«Хто ж це був? Пет Конлі? Чи Венді? — він неспокійно ходив кімнатою, намагаючись позбутись страху. — Господи, хоч би це була Пет».

— У шафі, — сказав фон Фоґельзанґ.

— Що? — він зупинився.

— Може, вам варто туди зазирнути. У таких дорогих