Координати чудес - Роберт Шеклі
— Ось ми й прибули, — сказав Емі й зупинився так різко, що Кармоді ледь не злетів з його шиї. — Тут мій тато.
Кармоді поглянув навкруги і побачив, що Емі завіз його в невеличкий секвойний гай. Велетенські дерева стояли оазою яюкою. Два чи три динозаври повільно і майже спроквола рухалися поміж секвой, не звертаючи уваги на метушню за п’ятдесят ярдів від них. Кармоді подумав, що можна зійти на землю, не побоюючись, що його розтопчуть. Втомлено він ковзнув з шиї Емі униз.
— Тату! — закричав Емі. — Гей, тату, поглянь, що я знайшов, тату, дивися!
Один з динозаврів підняв голову. Це був тиранозавр, дещо більший за Емі, з білими пружками по складках синьої шкури. Його сірі очі були налиті кров’ю. Обернувся він поважно і з гідністю.
— Скільки разів, — запитав він, — просив я тебе не вистрибувати тут?
— Даруй, тату, але подивися, я знайшов…
— Ти завжди «даруй, тату», — повчально урвав тиранозавр, — а не тямиш поводитися чемно. Я розмовляв про це з мамою, Емі, і вона згодна зі мною. Ні їй, ні мені не хочеться, щоб ти виріс нечемним, горлатим бешкетником, котрий не вміє поводитись як вихований бронтозавр. Я люблю тебе, сину мій, але тобі слід навчитися…
— Тату! Облиш, будь ласка, вичитувати на потім і поглянь тільки, що я знайшов!
Літній тиранозавр стис губи і загрозливо вдарив хвостом. Та все ж нахилив голову, подивився, куди показувала синова передня лапа, і побачив Кармоді.
— Боже милий! — вигукнув бронтозавр.
— Добрий день, сер! — привітався Кармоді. — Мене звати Томас Кармоді. Я — людина. Не думаю, що тепер на Землі існують інші люди або хоча б примати. Трохи важко пояснити, як я потрапив сюди, але я прийшов з миром, і… і таке інше, — закінчив він не дуже до ладу.
— Фантастично! — сказав тато Емі. Він обернув голову і покликав: — Бакслі! Ти бачиш, що я бачу? Ти чуєш, що я чую?
Бакслі, — тиранозавр того ж віку, що й тато Емі, — відповів:
— Бачу, Боргу, але не вірю очам своїм.
— Це ж ссавець! — вигукнув Борг.
— Повірити важко, — сказав Бакслі.
РОЗДІЛ 20Борг довше звикав до факту існування наділеного мовою ссавця, ніж Кармоді — до факту існування плазуна, котрий уміє розмовляти. Зрештою Борг змирився. Як пізніше зауважив Виграш, ніщо так не переконує в існуванні певного явища, як існування самого явища. Борг запросив Кармоді в кабінет, розташований під рясним листям велетенської плакучої верби. Там вони сіли, відкашлялися, розмірковуючи, з чого б то розпочати розмову. Нарешті мовчанку порушив Борг:
— Отже, ви — зайшлий ссавець з майбутнього, так?
— Мабуть, так. А ви — тутешній плазун з минулого?
— Ніколи так про себе не думав, — сказав Борг. — Та, мабуть, ви маєте рацію. І скільки, кажете, часу нас розділяє?
— Десь біля ста мільйонів років.
— Ого! Досить багато часу. Авжеж, і справді багато часу.
— Воно так і є — багато часу, — погодився Кармоді.
Борг похитав головою і щось замугикав під ніс. Кармоді було видно, що Борг не знає, чим підтримувати розмову. Борг, судячи з усього, був дуже порядним: гостинний, але стриманий, статечний, не схильний до балачок — такий собі пристойний сіренький тиранозавр із середніх верств.
— Ну-ну, — сказав Борг, коли мовчанка починала ставати обтяжлива, — і як там у майбутньому?
— Даруйте?
— Я хотів спитати, як живеться в майбутньому?
— Клопоту вище голови, — відповів Кармоді. — Дуже багато нових винаходів, тільки памороки забивають.
— Так-так-так, — сказав Борг. — Щось схоже передбачають у майбутньому наші хлопці з розвиненою уявою. Деякі навіть пророкують, що еволюція ссавців зробить їх панівними на Землі. Але я вважаю це перебільшенням і гротеском.
— Так воно, мабуть, і є, — погодився Кармоді.
— То ви стали панівним видом?
— Ну… одним із панівних.
— А як із плазунами? Або точніше: як ведеться в майбутньому тиранозаврам?
Кармоді забракло духу і сумління сказати співрозмовникові, що тиранозаври вимруть, що вони вимерли за шістдесят мільйонів років до людини і що плазуни в природі взагалі відіграють третьорядну роль.
— Вашій цивілізації ведеться достеменно так, як можна було сподіватися, — відповів Кармоді, відчуваючи себе піфією, до того ж боязливою.
— Добре! Так я і сподівався! — зрадів Борг. — Ми, знаєте, міцний корінь, і більшість із нас має силу волі й здоровий глузд. А співіснування людей і плазунів завдає багато клопоту?
— Ні, небагато, — відповів Кармоді.
— Радий почути. Я побоювався, що динозаври через свої розміри почнуть задирати носа.
— Ні-ні, — запевнив Кармоді. — Від імені ссавців майбутнього можу запевнити, що динозаврів шанують.
— Дуже ґречно з вашого боку, — сказав Борг.
Кармоді щось помимрив у відповідь. Йому раптом стало нестерпно соромно.
— Нас, динозаврів, не повинно непокоїти майбутнє, — самовдоволено, немов після ситого обіду, повів далі Борг. — Але не завжди так було. Наші пращури алозаври були, здається, грубіяни і ненажери. Їхній предок цератозавр був карликовим карнозавром. Судячи з розмірів його черепної коробки, він мав бути неймовірно