Поза часом і простором - Олександр Павлович Бердник

— Гаразд! — тихо відповіла дівчина.

— Слідкуйте за годинником і нашими сигналами.

Земля замовкла. Вікторія — бліда і засмучена — невтомно викликала Тригуба по радіо…

…Пройшло кілька годин. По сигналах з Землі Вікторія взнала, що космольот, який ніс смерть планеті, знаходиться на відстані кількох годин польоту. Треба було готуватися до повернення. Такий був наказ з Землі…

Вікторія ще раз оглянула в ілюмінатор околиці тьмяної зеленкуватої рівнини і сіла до пульта управління.

Важка сльоза покотилася по її щоці. Потім дівчина не втрималась і заридала, опустивши голову на пульт. Худенькі плечі здригались від плачу…

…Від стрімкого падіння наче щось стиснуло Валерія за горло, в вухах зник голос Вікторії.

Майданчик, на якому стояв Валерій, швидко, як кліть в шахті, опустився вглиб, потім зупинився і рушив горизонтально. Стало темно. Зачудований Тригуб від страху й здивування не встиг і поворухнутися, як майданчик, що на ньому він рухався, зупинився… Валерій включив прожектор. Він був у своєрідному шлюзі. Відчувся подих повітря… Шлюз відкрився, знову майданчик рушив уперед, і в ту ж мить навколо спалахнуло сліпуче світло. Валерій закрив від несподіванки очі, потім оглянувся ї застиг вражений.

Він знаходився в якомусь довгастому підземному приміщенні висотою в п’ятдесят — шістдесят метрів, стеля якого була зроблена з прозоророжевого матеріалу. Згори лилося яскраве світло. Приміщення тягнулося, скільки сягало око, а по боках його росли блакитнозелені дерева і казково дивні плантації невідомих рослин. Майданчик, на якому стояв Валерій, безумовно, був початком автоматичної саморушійної дороги…

— Що це? — прошепотів Тригуб, не відриваючись від чудес підземного світу. — Чи це сниться мені!..

«Ні! Такий реальний сон не може приснитися! — подумав він. — Безумовно, це сховища розумних істот. Механізми діють, значить, я їх скоро побачу… Як дивно, як дивно…»

Ледве він встиг подумати це, як з бокового коридора вийшли дві фігури, подібні до людей. Вони мали руки і ноги, людиноподібне обличчя блідого кольору, на якому дуже виділялися великі пронизливі очі з неймовірно розширеними зіницями… Лиця були сухі, м’язисті, череп широкий, з високим чолом, покритий рудуватим волоссям. Істоти були одягнені в комбінезони з м’якого сірого матеріалу.

Вони підійшли до Тригуба, кілька хвилин дивилися на нього, жваво жестикулюючи і про щось розмовляючи. Потім автоматична дорога рушила, і плантації рослин понеслися мимо…

Дорога зупинилася. Один з господарів жестом запросив гостя у двері, які безшумно відкрилися в боковій стіні цього незвичайного підземного приміщення. Валерій, який ще цілком не отямився, зайшов до невеликої кімнати, що була освітлена тим же приємним промінням, як і головне підземелля. Попід стінами стояли прозорі шафи. Всередині їх були видні невідомі прилади. Валерію запропонували роздягнутися. Він скинув скафандр. Господарі з цікавістю, але стримано, розглядали гостя. До приміщення зайшло ще декілька істот. Всі вони були схвильовані і урочисті. Один з господарів — старий, в зморшках, владно кивнув рукою. Погасло світле.

Тоді Старий зупинився біля стола, що стояв посередині, і запросив гостя. Валерій підійшов, все ще зачарований незвичайністю оточення. Але ж це не галюцинація, не сон! Він жадібно вдихає в груди повітря чужого світу, знаходиться серед людиноподібних істот з іншої системи, які чудом попали в цей куток світового простору… Незрозуміло!..

Прозора поверхня стола спалахнула зеленкуватим світлом, потім потемнішала. На темному тлі посередині засяяв жовтий диск. Навколо диска з’явилися блискучі кульки, які поволі рухалися.

Тригуб скрикнув. Потім глухо промовив:

— Це ж наша система…

Старий показав на кульку, третю від центра, навколо якої оберталась ще одна — менша. Це були Земля і Місяць. Валя ствердно кивнув головою:

— Так! Ми прилетіли звідти!..

І знову все зникло. Стіни засяяли м’яким промінням.

Старий про щось порадився з своїми товаришами. Потім вийняв з шафи два прилади, подібні до шоломів древніх рицарів. Один шолом надів на голову Старий, другий подали Валерію. Він покрутив його в руках.

— Доведеться одягнути, — усміхнувся Тригуб. — Подивимось, що з того вийде!..

І одягнув шолом. Він м’яко охопив голову Валерія… На очі впав темний екран. В ушах м’яко задзижчало. Валерія охопило почуття чарівної невагомості. А з дивного незримого світу, з повної тьми неслися стрункими рядами чіткі образи і шикувалися в свідомості послідовними рядами. Що це?..

Через мить Тригуб збагнув, що йому передаються зорові зображення думок, які виникали в голові співбесідника, з допомогою цього шолома. Образи ставали все яснішими, з’єднувалися в комбінаціях, які породжували зв’язані залізною логікою думки… І Валерій все зрозумів…

Старий передав:

— В недалекій сусідній системі наша планета оберталася навколо центральної зірки. Існуючи мільярди років, ми добилися величезних успіхів у вивченні таємниць світу, створили справедливе суспільство для всіх жителів…

— Але поволі почало погасати центральне світило. Вимирали тварини, зникали рослини… Ми поступово перейшли під землю, на протязі мільйонів років створили грандіозну сітку підземних міст і оранжерей. Та таким життям ми не могли бути задоволеними…

— Кілька десятків років тому рада Вчених вирішила перетворити планету в космольот ї перелетіти, користуючись могутнім розпадом матерії, до вашої системи! Ми вивчили, що найпридатнішим місцем у вас є орбіта вашої планети, і вирішили запустити свою планету по цій же орбіті, тільки з іншого боку центрального світила… Це надзвичайно тяжке завдання, але ми його виконаємо!..

— Ми хочемо знати лише одне — чи згодиться населення вашої планети, щоб ми увійшли у вашу систему!..